Минуло два роки. З того часу донька не написала жодного слова. Вона просто викреслила мене зі свого життя. А мені скоро — сімдесят…
Мою сусідку, Ганну Іванівну, знають у дворі всі. Їй шістдесят вісім, живе сама. Часто заходжу до неї з чимось до чаю — так, по-сусідськи. Вона добра, інтелігентна жінка, завжди усміхнена, любить розповідати про подорожі, у які їздила з покійним чоловіком. Але про родину говорить рідко. І от напередодні свят, коли я, як завжди, зайшла до неї з гостинцями, вона несподівано розговорилася. Тоді я вперше почула історію, від якої донині холоне душа.
Коли я зайшла до хати, Ганна Іванівна була не в гуморі. Зазвичай жвава і бадьора, того вечора вона сиділа тихо, дивлячись у одну точку. Я не розпитувала, просто заварила чай, поставила печиво й мовчки сіла поруч. Вона мовчала довго, ніби боролася сама з собою. А потім раптом видихнула:
— Минуло два роки… За цей час вона жодного разу не подзвонила. Жодної листівки, жодного повідомлення. Я намагалася додзвонитися — номер уже не діє. Адреси її я більше не знаю…
Вона на хвилину замовкла. Здавалося, перед її очима промайнули роки, десятиліття. І раптом, ніби зламалася запруда, Ганна Іванівна почала говорити.
— У нас було щасливе подружжя. Ми з Олексієм одружилися рано, але з дітьми не поспішали — спочатку хотіли пожити для себе. Його робота дозволяла нам багато подорожувати. Ми були близькі, часто сміялися, любили наш дім, який облаштували разом. Власноруч він збудував нам гніздо — просториху трикімнатну у центрі Львова. Мрія його всього життя…
Коли народилася наша дочка, Соломія, Олексій наче розквіт удруге. Носив її на руках, читав казки, кожну вільну хвилину проводив з нею. Я дивилася на них — і думала, що я найщасливіша жінка на світі. Але вісім років тому Олексія не стало. Він довго хворів, ми боротися до останнього, витратили все, що було. А потім… тиша. Порожнеча. І серце, ніби вирвали з нього шматок.
Після смерті батька Соломія почала віддалятися. Зняла помешкання, хотіла жити окремо. Я не заперечувала — доросла, нехай будує своє життя. Вона відвідувала мене, ми спілкувалися, все було звичайно. Але два роки тому вона прийшла до мене і прямо заявила, що хоче взяти іпотеку та купити власну квартиру.
Я зітхнула і пояснила: допомогти нічим не зможу. Від заощаджень, що ми з Олексієм збирали, майже нічого не лишилося — все пішло на його лікування. Моєї пенсії ледве вистачає на комуналку та ліки. Тоді вона запропонувала… продати хату. Мовляв, купимо мені однокімнатну десь на околиці, а решта грошей піде їй на перший внесок.
Я не могла погодитися. Це не про гроші — це про пам’ять. Ці стіни, кожен куточок — Олексій робив їх власноруч. Тут пройшло все моє щастя, все моє життя. Як я можу віддати це? Вона кричала, що батько робив це все заради неї, що квартира все одно колись дістанеться їй, що я егоїстка. Я намагалася пояснити, що хотіла б, щоб вона колись просто зайшла сюди і згадала нас… Але вона не чула.
Того дня вона гупнула дверима і пішла. І з того часу — тиша. Жодного дзвінка, жодного візиту, навіть на свята. Потім випадково дізналася від знайомої, що вона все ж таки взяла іпотеку і тепер працює на знос — на двох роботах, у постійній гонитві. Ні родини, ні дітей. Навіть подруга каже, що не бачила її вже півроку.
А я… я просто чекаю. Кожного дня підходжу до телефону, сподіваюся на дзвінок. Але він не лунає. І я більше не можу додзвонитися — номер, мабуть, змінила. Мабуть, вона не хоче мене бачити. Не хоче чути. Думає, що я зрадила її, не поступившись тоді. Але мені вже майже сімдесят. Я не знаю, скільки ще проживу в цій хаті, скільки вечорів просиджу біля вікна в надії. І не розумію, чим так її образила…
