Ми з Іллем разом уже майже сім років. Познайомилися, коли обоє навчалися в університеті й мешкали в будинку студентів у сусідніх кімнатах. Він завжди повертався з канікул із цілою валізою банок і контейнерів — його мати готувала неймовірно смачно та старанно доглядала за сином.
Коли Ілля зробив мені пропозицію, я відразу зрозуміла, що перед справжнім початком нашої спільної долі мені треба познайомитися з його матір’ю — Надією Дмитрівною. І це знайомство виявилося несподівано теплим: вона зустріла мене з розкритою душею, була розумною, життєрадісною жінкою без жодного натяку на зарозумілість. Надія Дмитрівна народила Іллю у вісімнадцять, а коли йому було всього півроку, її чоловік загинув у автокатастрофі. Проте вона не зламалася — сама виховала сина, без чиєїсь допомоги, і зробила з нього справжнього чоловіка.
Життя її було непростим: працювала на двох роботах, жила скромно, але ніколи не скаржилася. Коли ми з Іллею повідомили їй, що збираємося одружитися, вона лише усміхнулася:
— Ну тепер мій Іллюша в надійних руках, — і обійняла мене.
Після весілля ми переїхали до рідного міста Іллі — там йому запропонували гарну посаду. Надія Дмитрівна одразу сказала, що нам не варто жити разом: мовляв, вона вже звикла до самотності, і буде лише заважати. Ми зняли квартиру недалеко від неї — всього кілька зупинок тролейбусом.
Свекруха часто навідувалася до нас у гості. Завжди з макіяжем, у гарній зачісці, в елегантному пальті й із стильною сумкою. Ніколи мене не повчала, навпаки — хвалила мої страви, допомагала з прибиранням, з нею було легко й затишно. Часто ми ходили до неї пити чай із пиріжками. У неї було своє насичене життя — подруги, театри, виставки, дні народження знайомих — вона не сиділа на місці.
Коли був наш син Тарас, Надія Дмитрівна стала для нас справжньою опорою. Вона навчила нас, як купати малюка, годувати його, брала його на прогулянки, поки я спала, забирала з дитячого садка, якщо ми затримувалися на роботі. Я відчувала до неї не лише повагу, а щиру вдячність.
Але раптом вона немов зникла. Перестала приходити, не запрошувала нас у гості. На мої запитання Ілля відповідав, що вона поїхала на кілька місяців до подруги у сусіднє місто — мовляв, просто вирішила відпочити. Мені це здалося дивним, адже раніше вона ніколи так довго не зникала.
Іноді вона телефонувала нам по відеозв’язку, просила показати Тарасика, але сама в кадрі не з’являлася. Коли я намагалася розпитати прямо, вона жартувала. Щось було не так.
Одного разу я сама їй подзвонила, і вона сказала, що лежить у міській лікарні — із серцем. Яразу зібралася їхати до неї, але Надія Дмитрівна наполягла, щоб ми не приходили: «Коли випишуся, тоді все самі дізнаєтеся», — сказала вона.
Через кілька днів вона запросила нас до себе додому. Сказала, що хоче розповісти щось важливе. Коли ми прийшли, двері відчинив незнайомий чоловік. За його спиною стояла Надія Дмитрівна — сяюча, помолоділа, із немовлям на руках.
— Познайомтеся, це Арсен, мій чоловік. А це — Олечка, наша донечка. Ми одружилися кілька місяців тому. Я не розповідала вам раніше, бо бояла, що засуджуватимете. Мені уже сорок сім…
Я не знала, що відповісти. У горлі стояв ком, але не від нерозуміння — від щастя за неї. Я обійняла її, як рідну матір, і сказала, що пишаюся нею. Бо кожен має право на любов. Кожен гідний бути щасливим — незалежно від віку, минулого чи думки оточуючих.
Тепер я з радістю допомагаю Надії Дмитрівні з малечею. Як колись вона допомагала нам із Тарасом. У нас вийшла справжня міцна родина, де немає чужих, де панують підтримка й тепло. Ми — сім’я. Справжня.
