«Мама має відпочити» – ці слова він повторював щодня після народження сина… і аж до самого кінця.
Кожного вечора, повертаючись додому з роботи, він першим ділом мив руки й одразу йшов до нашого хлопчика. Ні запах вечері, ні улюблена газета не могли його відволікти. Він підходив до ліжечка, нахилявся, брав малюка на руки – і в цю мить я знову закохувалася в нього. У чоловіка, який не боявся бути батьком. У мужа, який пам’ятав про мене.
– Мама має відпочити, – говорив він із посмішкою, обережно колихаючи на руках сплячого Дениска й тихо напівголосом співаючи колискову, доки той не засинав.
– Мама має відпочити, – шепотів він серед ночі, підіймаючись першим, щоб змінити підгузник, а потім тихо передавав мені сина, чекав, поки я погодую його, і знову акуратно клав у ліжечко.
– Мама має відпочити, – казав він кожного вечора, зав’язуючи фартух і годуючи нашого вередливого, впертого малого з ложки, перетворюючи кожну кашку на справжню пригоду.
– Мама має відпочити, – повторював він, збираючи однорічного Дениска на прогулянку, щоб я могла спокійно прийняти душ і хоч півгодини побути сама.
– Мама має відпочити, – говорив він, саджаючи на коліна вже підростаючого сина, і розповідав йому свої чарівні казки, вигадуючи їх на ходу, лише б відволікти дитину й дати мені хвилину тиші.
– Мама має відпочити, – вимовляв він, перевіряючи домашні завдання, терпляче пояснюючи Дениску математику, яку той ніяк не міг зрозуміти.
– Мама має відпочити, – тихо промовив він, коли Дениско, вже підрісши, повернувся пізно з випускного й мовчки пройшов на кухню.
Кожного разу, коли я чула ці слова, мене накривала хвиля ніжності. Серце стискалося, а очі наповнювалися сльозами – не від болю, ні, від щастя. Так хотілося зупинити час і залишитися в цій любові навіки.
А потім настав третій етап кохання. Коли слово «мама» в його устах змінилося на «бабуся».
– Бабусі треба відпочити! – посміхався він нашому онукові, коли той, залишившись у нас на вихідні, починав капризничати й кликати батьків. І тоді мій чоловік знову співав ту ж саму колискову – тільки вже іншій дитині.
– Бабусі треба відпочити, – підморгував він, збираючи вудку й забираючи онука разом із нашим сином на ставок.
– Бабусі треба відпочити, – м’яко говорив він, подаючи онукові навушники, щоб той зробив тихіше на планшеті.
Він не встиг побачити онучку. Пішов дуже рано, дуже тихо. Діти забрали мене до себе – не хотіли, щоб я залишалася сама в нашому спорожнілому домі.
І ось, вперше взявши на руки крихітну Оленку, я не витримала – ридала. Мені здавалося, що я чую його голос, ніби він стоїть за спиною й каже:
– Бабусі треба відпочити…
Я навіть обернулася. Дурна надія… А раптом?
Пізніше, коли вечір спустився на дім, і я вже ледве дрімала, з вітальні почувся шепіт. Голос мого дорослого сина Дениска:
– Спи, доню, спи. Мама має відпочити…
Я встала, привідчинила двері й побачила, як він колихає свою дитину, наспівуючи ту саму колискову. Ту, яку колись співав йому його батько.
Його вже нема поруч. Але слова «мама має відпочити» живуть далі. Вони – в нас. В нашому синові. В його дітях. І в пам’яті, яку не забере навіть час.
