“Мамо, залишся з нами”: як візит тещі перевернув усе догори дриґом
Раїса Петрівна приїхала до доньки та зятя в гостину.
— Бабуся приїхала! — радісно скрикнув п’ятирічний внук Дениско, щойно вона переступила поріг.
У передпокої миттю з’явилися донька та зять. Посиділи за столом, побалакали, посміхалися, ніби все як у людей. До вечора Раїса Петрівна пішла у кімнату, що їй виділила донька, щоб трохи відпочити. За кілька годин, відчувши спрагу, вона вирушила на кухню.
Підійшовши до дверей, Раїса раптом почула голос зятя. Він говорив тихо, але різко з хлопчиком, і почуте приголомшило її.
Раїса ніколи не лізла в чужу родину. Не нав’язувала думок, не критикувала. Лише якщо питали — тоді вже казала як є. Але останнім часом ніхто її ні про що не питав. А тепер, почувши, як її онукові забороняють торт, переіменовують у Тараса і читають нотації, вона зрозуміла: мовчати більше не можна.
Раїса Петрівна — жінка статна та доглянута. Все життя сама тягнула доньку. Після розлучення з чоловіком більше нікого не підпускала. Виростила Олену сама, були мов подруги. Все розповідала, радилася. Олена виросла, поїхала вчитися до обласного центру. Після навчання вирішила залишитися. Тоді мати продала дачу, авто, віддала всі заощадження — і купила їй двокімнатну на околиці. Хай не центр, але з гарним ремонтом.
Донька була на сьомому небі. Незабаром привезла знайомитися хлопця — Богдана. Ніби ввічливий, охайний. Але Раїса відчула підступ: надто пильний погляд, надто контрольуючий. І не помилилася.
Богдан виявився ревнивим, скупим і деспотичним. Він наполіг, щоб Олена йшла під вінець у сукні його сестри — “майже новій”. Весілля влаштували у його батьків у дворі. Домашня їжа, намети, самогон. Медовий місяць — там же, на горищі. Подарунок від Раїси — гроші. Просив прямо: “Краще готівкою”.
Раїса лише похитувала головою. Хотілося прокоментувати, але стрималася. Молоді — їм жити.
Народився онук. Назвали Денисом — на честь діда. Але Богдан заявив, що називатиме його Тарасом, бо так йому більше подобається. Раїсу це вразило. Вона запропонувала залишитися допомогти з дитиною — Богдан навіть не приховував дратування.
— Не треба, мамо. Ми самі впораємося. Погостили — і до дому, — говорив він з посмішкою, а Олена лише ківзала, мов під гіпнозом.
Минали роки. За п’ять років Раїса бачила онука кілька разів. Душа боліла, але вона не хотіла нав’язуватися.
А тепер потрібно було їхати до міста — на обстеження. Раїса вирішила зупинитися у доньки, хоч і не хотілося. Візит пройшов дивно холодно. Богдан не сказав ні слова, але дивився з осудом. Онук ходив у поношеному, їв лише каші та овочі.
— Чому Дениско не їсть м’яса? — здивувалася Раїса.
— Богдан каже, що дітям це шкідливо. Натуральна їжа — каші, горіхи, салати, — тихо відповіла донька.
Раїсу обурило. Онукові все заборонено. Навіть садочок — і той не відвідує. А на питання про новий одяг дістала суху відповідь:
— Богдан каже, витрачати гроші на дітей — дурниця. Все можна взяти безкоштовно. А гроші нехай лежать.
На третій день Богдан прямо сказав:
— До кімнат не заходьте, нашої їжі не беріть. І за проживання заплатите.
Раїса оніміла. Щойно Богдан пішов, вона обернулася до доньки.
— Олено, ти серйозно? Мне сидіти на балконі, спати на розкладалці та ще й платити за це? Я все приношу сама! У вас у холодильнику — зелень і каша, а дитина у старому! За що мені ще платити?
Олена пробубоніла, що Богдан просто жартує. Але крапку поставив випадок, коли Раїса пригостила онука тортом. У передпокої луУ коридорі роздався крик Богдана: “Хто дозволив тобі цей брудний цукор?!” — і Раїса остаточно зрозуміла, що терпіти більше немає сил.
