У кухні Олена смажила вареники з вишнями, коли раптом почула стукіт у двері. На порозі стояла Надія Степанівна — свекруха, звично без посмішки, з холодним поглядом.
— Я не на каву прийшла, — сухо сказала вона, не чекаючи запрошення, і увійшла всередину. — Справа серйозна.
— Яка? — Олена витерла руки фартухом і напружено посміхнулась.
— Софійка з Ярославом після весілля живуть у мене. Квартира тісна, троє — забагато. У тебе ж стоїть пустує — бабусина. Влаштуй туди молодих.
— Ні. Після всього — точно ні, — чітко відповіла Олена і стала навпроти, схрестивши руки.
— А що я такого зробила? — щиро здивувалась свекруха, наче справді не розуміла, про що йдеться.
Олена досі пам’ятала, як місяць тому переживала через весілля своєї зовиці. Вона ламала голову, що подарувати, адже вони з Софійкою були близькі, майже як подруги. Вона була впевнена, що їх із чоловіком запросять одними з перших. Тим більше, що Софійка позичила в них п’ятдесят тисяч на святкування.
— Раптом нас взагалі не покличуть, — з гіркотою жартівливо кинув тоді Богдан, чоловік Олени.
— Дурниці. Ти ж її брат, як це не запросять? — тоді ще з надією відповіла вона.
Олена навіть дістала з шафину свою найкращу сукню й туфлі. Чекала. Вірила.
Але весілля наближалось, а запрошення так і не було. Ні від Софійки, ні від Надії Степанівни. За три дні до свята Олена з важким серцем зрозуміла — їх просто проігнорували.
Сльози самі котилися по щоках, коли вона ховала сукню назад. Богдан, як завжди, залишався спокійним. «Краще висплюся у вихідний», — лише й сказав він.
Через кілька днів після весілля подзвонила свекруха. Сказала, що хоче зайти. Олена вирішила запитати прямо:
— Чому нас не запросили?
— Ну… вирішили лише молодь кликати. Вам уже за тридцять, — невпевнено пробурмотіла Надія Степанівна.
Олена ледве повірила. Але потім, зустрівши у крамниці сестру свекрухи, дізналась: на весіллі були й старші, й далекі родичі. І ні слова про вік.
— А чого вас не було? — здивовано спитала та.
Олені стало соромно. Соромно за тих, хто мав бути рідними.
Дома вона розповіла все Богдану, і він запропонував подзвонити матері.
— Надіє Степанівно, скажіть чесно: чому нас не запросили? — різко почала Олена. — Тільки не брешіть. Я щойно спілкувалась із вашою сестрою, вона розказала, хто був на весіллі.
— Ми з Софійкою вирішили кликати лише «потрібних» людей, — спокійно відповіла свекруха. — Хто міг би подарувати щось вартісне або допомогти у майбутньому.
— А п’ятдесят тисяч, які ми дали Софійці, це не вартість?
— Ви ж їх потім попросите назад. Ось якби подарували — тоді інша справа.
Олена не впізнавала цю жінку. Невже в їх очах вони — ніхто?
Минуло два тижні. Надія Степанівна з’явилась знову. Без дзвінка. Без вибачень.
— У тебе квартира пустує, а у мене молодим тісно, — зі штучною турботою почала вона.
— Вона не ваша. Нехай стоїть. Годувати її не треба, — різко відповіла Олена.
— Чого ти така зла? Ми ж рідня.
— Рідня? Ви згадали про нас лише тоді, коли вам стало незручно. А до цього ми були зайвими, — голос Олени тремтів від лютості.
— Ну що ми тобі зробили?
— Ви справді не розумієте?! Ви принизили нас, проігнорували, а тепер просите ключі. Хоч знаєте, що Софійка не повернула нам гроші?
— Не пустиш — і не побачиш їх, — нахабно заявила свекруха. — Подумай добре.
Олена не втрималась — схопила чашку з водою й бризнула Надії Степанівні в обличчя.
— Богдане, скажи щось! — скрикнула та, витираючись рукавом.
— Ті, кого ви кликали, нехай тепер і допомагають, — спокійно промовив Богдан.
Надія Степанівна, не сказавши більше ні слова, розвернулась і вийшла, гучно ляснувши дверима.
