«Я зайшла до квартири свого сина»: як несподіваний візит свекрухи поставив усе під загрозу
Марія провела чоловіка — Василя — на роботу, поцілувала його в щоку й, зачинивши за ним двері, вирішила трохи перепочити. День видався напруженим: робота вдома, побутові клопоти, і все це — у орендованій квартирі, яку вони з чоловіком зняли після весілля у Львові. Вони щойно повернулися з медового місяця й ще не встигли облаштуватися. Квартира хоча й не своя, але затишна — з гарним ремонтом, тепла, світла, з видом на річку. Господарі довго шукали орендарів і обрали саме їх — молоду, інтелігентну пару.
У Марії того дня був «віддалений режим». Вона працювала вдома за гнучким графіком: кілька днів у офісі, кілька — з документами, а решту часу — онлайн. Вона сіла за ноутбук, відкрила пошту, почала розбиратися із завданнями, коли раптом почула дзвінок у двері. Вона здивувалася — нікого не чекала. За дверима стояла його мати — Надія Степанівна.
— Доброго ранку, — сказала Марія, трохи примруживши очі.
— Я до сина. Чого стоїш, впусти, — вимовила свекруха й, не чекаючи запрошення, зайшла всередину.
— Василя немає. Він на роботі.
— Нічого. Почекаю, — відрізала вона й рушила до кухні.
— Почекайте… зараз робочий час, у мене заплановані відеодзвінки. Заходьте ввечері, коли Василь буде вдома, — стримано відповіла Марія і стала на шляху.
Надія Степанівна невдоволено скривилася, але розвернулася й пішла. Ввечері Василь був здивований:
— Мама скаржилася, що ти навіть чаєм її не пригостила.
— Вась, ти ж сам знаєш, як вона любить приходити без попередження, ніби в її хату. Я працюю, а вона вимагає уваги, як у ресторані. І потім — ти пам’ятаєш, як вона поводилася в минулій квартирі?
Василь знизав плечима:
— Мамину вдачу не змінити. Я запросив її до нас у суботу на обід, давай спробуємо ще раз, спокійно.
Марія погодилася, але нагадала:
— У п’ятницю прибирання, у неділю ми йдемо до друзів на день народження. Усе розписано.
Суботній обід минув без особливих пригод. Свекруха сіла за стіл, мовчки їла, але час від часу кидала кислі зауваження.
— Квартира у вас занадто дорога. На околиці можна було б взяти простіше. І взагалі, у твоїх батьків є власний дім — що, не вистачило місця? Пожили б у них, б зберегли на своє.
Марія відповіла спокійно:
— Запитайте Василя, чи хоче він жити у моїх батьків.
— Та ні, — втрутився Василь. — Мені потрібен свій простір.
— Але квартира не ваша! — викликаюче кинула Надія Степанівна.
— На рік — наша. Ми платимо, і вона нам підходить, — сказав він.
Тоді Надія запропонувала:
— Переїжджайте до мене. У мене три кімнати, місця вистачить.
— Ні, мамо. Ми будемо ходити один до одного в гості. Жити разом — погана ідея. У нас різний ритм життя.
Наступного тижня Марія знову працювала вдома. Василь пішов на роботу, вона прилягла дрімнути. Та незабаром її розбудив запах свіжозвареної кави. Вона здивувалася: чоловік пішов, каву не варив. Хто ж тоді? Вона накинула халат, підійшла до кухні й — осторопіла. За столом сиділа Надія Степанівна і пила каву з тортом.
— Як ви сюди потрапили? — суворо запитала Марія.
— У мене є ключі. Василь дав. Це ж його квартира. А все, що його — моє.
— Звідки ключі? — прошипіла Марія.
— У суботу взяла. Лежали у ключниці. І вони в мене залишаться, — спокійно заявила свекруха.
— Ми з чоловіком це обговоримо. А зараз — будь ласка, ідіть. Мені потрібно працювати.
— Я не піду, поки не скажу все, що думаю. Ти мені зразу не сподобалася. Ім’я у тебе дурнувате, з родини — нічого путнього. Василь раніше мені половину зарплати віддавав, тепер — копійки. Усе на тебе витрачає. Квартиру — оренда, їжа — ресторани, ти у нього на шиї сидиш. І дітей ти йому не народила. А готуєш — гірше, ніж у їдальні!
— Закінчили? — спокійно запитала Марія. — Тоді віддайте ключі.
— Ні. Не віддам, — Надія потягнулася до сумочки, але Марія була швидшою. Вона висипала вміст на стіл — і знайшла ключі.
— Тепер ідіть.
— Ти про це пошкодуєш. Василь тебе вижене, коли дізнається, як ти з матір’ю поводилася! — крикнула Надія, грюкнула дверима й пішла.
Ввечері Марія все розповіла чоловікові. Той вислухав мовчки, потім обійняв її і сказав:
— Я розберуся. І так — ти була права.
Марія не плакала. Вона знала, що повагу до себе треба повертати вчасно. Інакше тобі сядуть на голову, навіть якщо ці люди — рідні.
