Віра провела чоловіка — Андрія — на роботу, поцілувала в щоку і, зачинивши за ним двері, вирішила трохи перепочити. День був напруженим: робота вдома, побутові клопоти, і все це — в орендованій квартирі у Львові, яку вони з чоловіком зняли після весілля. Вони щойно повернулися з медового місяця і ще не встигли освоїтися. Квартира хоча й не їхня, але затишна — з гарним ремонтом, світла, з видом на річку. Господарі довго шукали орендарів і обрали саме їх — молоду, інтелігентну пару.
Того дня Віра працювала вдома. Вона відкрила ноутбук, провірила пошту, вже збиралася зануритися в справи, коли раптом почула дзвінок у двері. Вона здивувалась — нікого не чекала. За дверима стояла його матір — Надія Степанівна.
— Доброго ранку, — промовила Віра, трохи примруживши очі.
— До сина. Чого стоїш, впусти, — вимовила свекруха й, не чекаючи запрошення, переступила поріг.
— Андрія немає. Він на роботі.
— Нічого. Почекаю, — різко відповіла вона і рушила до кухні.
— Зачекайте… у мене зараз робочий час, заплановані дзвінки. Приходьте ввечері, коли Андрій буде вдома, — стримано сказала Віра, перекривши шлях.
Надія Степанівна невдоволено скривилася, але розвернулася й пішла. Ввечері Андрій був здивований:
— Мама скаржилась, що навіть чаєм її не пригостила.
— Андрію, ти ж сам знаєш, як вона любить приходити без попередження, ніби це її дім. Я працюю, а вона вимагає уваги, як у ресторані. І пам’ятаєш, як вона поводилася в минулій квартирі?
Андрій знизав плечима:
— Материну вдачу не зміниш. Я запросив її у суботу на обід, давай спробуємо ще раз, спокійно.
Віра погодилася, але нагадала:
— У п’ятницю прибирання, у неділю ми йдемо до друзів на день народження. Все розписано.
Суботній обід минув без особливих пригод. Свекруха сіла за стіл, мовчки їла, але час від часу кидала гіркі зауваження.
— Квартира у вас занадто дорога. На околиці можна було б знайти скромнішу. І взагалі, у твоїх батьків же свій будинок — що, нема місця? Пожили б у них, зекономили б на своє.
Віра відповіла спокійно:
— Запитайте в Андрія, чи хоче він жити з моїми батьками.
— Та ні, — втрутився Андрій. — Мені потрібен свій простір.
— Та ж квартира не ваша! — з викликом кинула Надія Степанівна.
— На рік — наша. Ми платимо, і вона нам підходить, — сказав він.
Тоді свекруха запропонувала:
— Переїжджайте до мене. У мене три кімнати, місця вистачить.
— Ні, мамо. Ми будемо в гості ходити. Жити разом — погана ідея. У нас різний ритм життя.
Наступного тижня Віра знову працювала вдома. Андрій пішов на роботу, вона прилягла дрімати. Але незабаром її розбудив аромат свіжо завареного кави. Вона здивувалася: чоловік пішов, кави не варив. Хто ж? Вона накинула халата, підійшла до кухні й… завмерла. За столом сиділа Надія Степанівна і пила каву з пиріжками.
— Як ви сюди потрапили? — суворо запитала Віра.
— У мене є ключі. Данило дав. Це ж його квартира. А все, що його — моє.
— Звідки ключі? — прошипіла Віра.
— У суботу взяла. Лежали у вазочці. І вони залишаться в мене, — спокійно заявила свекруха.
— Ми з чоловіком це обговоримо. А зараз — будь ласка, ідіть. Мені потрібно працювати.
— Я не піду, поки не скажу все, що думаю. Ти мені зразу не сподобалася. Ім’я в тебе кумедне, з родини — ні гроша за душею. Андрій раніше мені половину зарплати віддавав, а тепер — копійки. Все на тебе витрачає. Квартиру — оренда, їжа — ресторани, ти на шиї сидиш. І дітей ти йому не народила. А готуєш — гірше, ніж у їдальні!
— Закінчили? — спокійно запитала Віра. — Тоді віддайте ключі.
— Ні. Не віддам, — Надія потягнулася до сумочки, але Віра була швидшою. Вона висипала вміст на стіл — і знайшла ключі.
— Тепер ідіть.
— Ти про це пошкодуєш. Андрій тебе вижене, коли дізнається, як ти з матір’ю поводишся! — викрикнула Надія, гупнула дверима й пішла.
Ввечері Віра все розповіла чоловікові. Той вислухав мовчки, потім обійняв її і сказав:
— Я розберуся. І так — ти була права.
Віра не плакала. Вона знала, що повагу до себе треба повертати вчасно. Інакше тобі сядуть на голову, навіть якщо ці люди — рідня.
