**Щоденниковий запис**
Сьогодні я відправив свою дружину, Соломію, на роботу наметом, поцілував у щоку й, зачинивши двері, вирішив трохи відпочити. День був насиченим: робота з дому, домашні клопоти — і все це в орендованій хаті у Львові, де ми оселилися після весілля. Ми ще не встигли повністю облаштуватися, але хата була затишною — з гарним ремонтом, світла, з видом на річку. Господарі довго шукали квартирантів і вибрали саме нас — молоду, освічену пару.
У мене сьогодні був «дистанційний» день. Я працював з дому за гнучким графіком: пару днів у офісі, пару — з документами, а решту — онлайн. Я сів за ноутбук, відкрив пошту, почав розбирати завдання, як раптом почув дзвінок у двері. Нікого не чекав. За дверима стояла моя матір — Надія Степанівна.
— Доброго ранку, — сказав я, трохи прижмурившись.
— До сина. Що стоїш, впускай, — вимовила вона й, не чекаючи запрошення, увійшла всередину.
— Соломії немає. Вона на роботі.
— Нічого. Почекаю, — відрізала вона й рушила до кухні.
— Заждіть… зараз робочий час, у мене заплановані дзвінки. Приходьте ввечері, коли Соломія буде вдома, — стримано відповів я, перекривши шлях.
Надія Степанівна невдоволено скривилася, але розвернулася й пішла. Ввечері Соломія здивувалася:
— Мама скаржилася, що навіть чаю не поставив.
— Соне, ти ж знаєш, як вона полюбляє приходити без попередження, наче у себе. Я працюю, а вона вимагає уваги, як у готелі. І пам’ятаєш, як вона поводилася в минулій квартирі?
Соломія знизала плечима:
— Маму не зміниш. Я запросила її у суботу на обід, давай спробуємо ще раз, спокійно.
Я погодився, але нагадав:
— У п’ятницю прибирання, у неділю йдемо до друзів на іменини. Усе розписано.
Суботній обід минув без інцидентів. Свекруха сіла за стіл, мовчки їла, але час від часу кидала згубні зауваження.
— Квартира занадто дорога. На околиці можна було б знайти скромніше. А взагалі, у твоїх батьків є свій дім — що, не знайшлося місця? Пожили б з ними, накопили б на своє.
Я відповів спокійно:
— Запитай у Соломії, чи хоче вона жити з моїми батьками.
— Ні, — втрутився я. — Мені потрібен свій простір.
— Але ж квартира не ваша! — викликаюче кинула Надія Степанівна.
— На рік — наша. Ми платимо, і вона нам підходить, — сказав я.
Тоді вона запропонувала:
— Переїжджайте до мене. У мене три кімнати, місця вистачить.
— Ні, мам. Ми будемо ходити в гості. Жити разом — погана ідея. У нас різний ритм життя.
Наступного тижня я знову працював удома. Соломія пішла робити, я приляг відпочити. Та мене розбудив запах свіжо звареного кави. Я здивувався: жінка пішла, кави не готувала. Хто ж тоді? Накинув халат, зайшов у кухню — і застиг. За столом сиділа Надія Степанівна й пила каву з тортом.
— Як ви сюди потрапили? — різко запитав я.
— У мене є ключі. Олексій дав. А все, що його — моє.
— Звідки ключі? — прошипів я.
— У суботу взяла. Лежали у шухляді. І вони в мене залишаться, — спокійно заявила вона.
— Ми з дружиною це обговоримо. А зараз — будь ласка, ідіть. Мені треба працювати.
— Не піду, поки не скажу все, що думаю. Ти мені відразу не сподобався. Ім’я у тебе кумедне, роду — ні ковбаси, ні сала. Соломія раніше мені половину зарплати віддавала, тепер — гривні. Усе на тебе витрачає. Хата — оренда, їжа — ресторани, ти на шиї сидиш. І дітей ти їй не народив. А готуєш — гірше, ніж у їдальні!
— Закінчили? — спокійно запитав я. — Тоді віддайте ключі.
— Ні. Не віддам. — Вона потягнулася до сумки, та я був швидший. Висипав усе на стіл — і знайшов ключі.
— Тепер ідіть.
— Ти про це пошкодуєш. Соломія тебе вижене, коли дізнається, як ти з матір’ю поводився! — скрикнула вона, грузко зачинила двері й пішла.
Ввечері я розповів дружині. Вона вислухала мовчки, потім обняла й сказала:
— Я розберуся. І, так — ти мав рацію.
Я не плакав. Я знав, що повагу до себе треба повертати вчасно. Інакше тобі сядуть на голову, навіть якщо ці люди — рідня.
