Іноді я дивлюся на себе збоку й не розумію, як дійшла до такого — як вийшла заміж за чоловіка, що й у тридцять років живе під крилом матері? Його звали Ігор, зовні — дорослий, серйозний, самостійний. А насправді — мамине дитя. Таке, що й кроку не зробить без її благословення.
Познайомили нас… хто б міг подумати? Його мати! Працювала я тоді продавчинею, і одна жінка похилого віку частіше почала заходити до магазину. Хвалила мене, казала, що я їй ніби рідна. Потім і сина привела: «Ось, Ігорку, подивись — не дівчина, а скарб!» А він і повірив. Почав залицятися, запрошувати на побачення. А далі — весілля.
Квартиру нам дала його мати. Сама вона переїхала до свого старого кавалера, а синові сказала: «Живіть тут, збирайте на своє. Хочу онуків!» Слова начебто добрі, але виявилося — не безкорисно. Незабаром вона повернулася в наше життя… з ганчірками, каструлями та своїми правилами.
Кожний понеділок — як спогад із минулого. У вихідні я до блиску мию, прасу, готую. А приходжу в понеділок — і все знову перемите, перепрасуване. На столі записка: «Зварила борщ, перебрала шафу, помила підлогу, змінила білизну. Цілую.» Ввічливо, аж до мурашок. Це мій дім чи її?
Я сказала Ігорю, що більше так не можу. Він махнув рукою: «Вона ж старається! Робить нам усе від душі!» Мовляв, я маю бути вдячною — менше роботи. Але я від її «допомоги» відчуваю, ніби мене позбавили права бути господинею у власному домі. Вона навіть мою білизну перепрасує! Лазить по шафах, перекладає мої речі. Ніякої особистої зони.
І найболючіше — у себе вдома вона так не робить. Були в неї в гостях: звичайна чистота, без фанатизму. А в нас — усе до міліметра, немов під лінійку. Чужа людина в моєму домі, але я не маю права їй нічого сказати. Бо, як нагадала мені мати: «Квартира ж її. Терпи, поки свою купите.»
Але як терпіти, коли з кожним днем ти відчуваєш, що тебе просто виштовхують з ролі господині? Я не кажу, що свекруха погана. Ні. Але в неї нав’язлива потреба все контролювати. Вона, мабуть, вважає нас не окремою сім’єю, а своїми малими дітьми, яким треба вказувати.
А Ігор… Він просто відмовляється ставити межі. Його все влаштовує. Він вважає, що ми «у виграшному положенні». А я почуваюся тут чужою. Він навіть не бачить, як мені важко. Чи не хоче бачити.
І коли свекруха заявляє: «Хочу онуків. Ось буду приходити частіше, доглядати, допомагати» — мені стає страшно. Бо я чітко розумію: вона не «допомагатиме», а житиме з нами. Упровадить свій режим, своє меню, свої правила. Я вже задихаюся, а тоді, боюся, просто не витримаю.
Недавно залишила Ігорю ультиматум: або він поговорить із матір’ю, або це зроблю я. І неважливо, чия квартира. Вона віддала нам її на проживання — отже, має поважати нас. Я не річ, яку можна перекладати з полиці на полицю. Я — дружина, господиня, жінка, і я маю право на свій порядок у своєму домі. Навіть якщо дім поки що не мій.
