Сьогодні я згадав, як дорогий нам тато, хоч із братом ми давно дорослі.
Ми з братом вже маємо свої родини, але наш семидесятирічний батько залишається серцем нашої родини. Він живе сам у невеличкому будиночку на околиці Києва. Мами нема вже багато років, і ми з Богданом робимо все, щоб тато не почувався самотнім. Мене звуть Олексій, а брата — Богдан. Хоч робота й побут відбирають багато сил, ми обидва намагаємося бувати в нього якнайчастіше.
Я приїжджаю щонеділі. Готую йому на кілька днів: борщ, вареники, тушковану картоплю з м’ясом. Він завжди жартує, що я кухар кращий, ніж у шинку, хоч розумію — це його спосіб мене підтримати. Поки вариться обід, я прибираю в хаті, перевіряю, чи все гаразд. Нашого батька звуть Василь Петрович. Він любить згадувати минуле, розповідає ті самі історії, які я чув сто разів. Але я ніколи не перебиваю — в цих оповідках його життя, і мені подобається, як сяють його очі, коли він згадує молодість.
Богдан відвідує тата по середах. Живе трохи далі, але знаходить час. Він займається господарством: полагодить кран, скосить траву, взимку розчищає сніг. Тато намагається допомагати, але ми з братом переконуємо його відпочити. «Ви мене розважаєте», — сміється він. Часто Богдан бере із собою свою восьмирічну доньку Марійку. Вона обожнює дідуся, а він їй у відповідь розповідає казки, вчить грати в шахи. Ці миті — справжнє щастя для нього.
Наш тато рухливий, незважаючи на роки. Має город, де вирощує огірки, помідори, петрушку. Каже, що праця на землі тримає його у формі. Любить читати газети, дивитися старі кінофільми. Іногда ми з братом запрошуємо його на прогулянку чи в гості, але він часто відмовляється: «Мені і вдома добре». Та ми бачимо — наші візити йому важливі. Він ніколи не скаже це прямо, але його усмішка промовляє замість нього.
Ми з Богданом дуже різні, але в одному схожі — безмірно поважаємо батька. Для нас він не просто родич, а взірець. Я пам’ятаю, як він нас учив працювати, бути чесними та поважати людей. Навіть зараз, коли ми самі вже батьки, його слово для нас важить багато. Після смерті мами він змінився, став тихішим. Але ми намагаємося заповнити цю порожнелю своєю любов’ю. Іноді думаю, як би вона раділа, бачачи, як ми дбаємо про нього.
Моя дружина Наталя теж любить тата. Часто передає йому домашній хліб чи варення. Він завжди дякує, жартує, що ми його «розпестили». У нас із Наталею двоє дітей, і вони із задоволенням їздять до дідуся. Старший, тринадцятирічний Ярослав, допомагає в городі, а молодша, десятирічна Олеся, із захопленням слухає його розповіді. Ці зустрічі об’єднують усю нашу родину.
Час летить непомітно. Тато вже не такий жвавий, як колись, але дух у нього міцний. Ми з братом домовились — ніколи не залишимо його самого. Якщо треба буде — візьмемо до себе чи знайдемо помічницю. Але поки він хоче жити самостійно — ми поважаємо його вибір. Головне, щоб він знав: ми завжди поруч.
Недільні й серединні візити стали для нас традицією. Це не просто турбота про їжу чи порядок — це наш спосіб сказати татові, як він нам рідний. І коли я бачу його усмішку, коли він обіймає Марійку чи дякує за вечерю, я розумію: такі миті — безцінні. Життя навчило мене цінувати родину, і я вдячний долі за те, що в нас є тато, який і досі об’єднує нас усіх.
