У мене є сестра, з якою я більше не хочу мати нічого спільного. Наші стосунки давно розкололись, і тепер я чітко усвідомлюю: ми надто різні, щоб знаходити спільну мову. Її звуть Оксана, вона мешкає у розкішній віллі на околиці Києва. У її будинку є все: просторий вітальний зал, остання модель холодильника, навіть власний басейн у дворі. Оксана досягла цього сама — спочатку працювала за кордоном, потім відкрила свою справу в Україні. Вона юристка, і треба визнати, дуже успішна. Але її успіх не робить її людиною, з якою хочеться чаювати.
Мене звуть Наталка, я молодша за Оксану на п’ять років. Ми росли разом у маленькому містечку, де всі знали одне одного. Наші батьки були звичайними людьми: мама вчителювала в школі, тато працював на заводі. У дитинстві ми з сестрою були нерозлучні, ділились таємницями, разом мріяли про майбутнє. Та з роками Оксана змінилась. Вона завжди була амбітною, хотіла більшого, ніж міг запропонувати наш городок. Після школи вона втекла до столиці, а потім — і за кордон. Я пишалася нею, сподівалася, що вона досягне висот і залишиться такою ж теплою. Але я помилялася.
Коли Оксана повернулася через кілька років, це вже була зовсім інша жінка — холодна, з піднесеним носом. Вона спілкувалася зі мною так, ніби я не сестра, а випадкова сусідка, яка не тягне на її «вибагливий смак». Її слова часто звучали як докори: чому я не прагну більшого, чому живу «так просто»? А я й не збиралася з нею змагатися. У мене своє щастя: я працюю в бібліотеці, маю чоловіка Тараса і двох діточок. Ми не багаті, але щасливі. Мені подобається моя робота, наші родинні вечори, прогулянки з дітьми. Але для Оксани це, мабуть, виглядає нудно і жалюгідно.
Одного разу я запросила її на день народження моєї доньки. Думала, може, це шанс полагодити стосунки. Оксана приїхала, але весь вечір поводилася так, ніби робить нам ласку своєю присутністю. Вона критикувала все: їжу, наш скромний дім, навіть те, як ми виховуємо дітей. Моїй донечці Марійці вона подарувала дорогий планшет, але додала: «Може, хоча б так чомусь корисному навчишся». Я аж оніміла. Тарас намагався пожартувати, але Оксана лише знизувала очі й весь час позіхала. Того вечора я зрозуміла: більше не хочу її бачити.
Останньою краплею була історія з нашою мамою. Мама захворіла, їй потрібна була операція. Я доглядала за нею, брала відпустки, шукала лікарів. Оксана знала про це, але навіть не подзвонила, не приїхала. Лише надіслала повідомлення: «Кинь рахунок, я переведу гривні». Я не просила в неї грошей — я хотіла, щоб вона була поряд, підтримала маму. Але для Оксани, схоже, все вимірюється тільки в грошах. Мама одужала, але так і не дочекалася дзвінка від старшої доньки. Це розбило їй серце, а мені остаточно відкрило очі на те, ким стала моя сестра.
Тепер Оксана живе своїм життям, а я — своїм. Іноді вона пише мені, запрошує до себе на віллу, але я відмовляюсь. У мене немає бажання слухавати її повчання чи дивитися, як вона хизується своїм добробутом. Мені не потрібні її гроші чи подарунки. Я ціную свою сім’ю, своїх дітей, наші прості радощі. Може, вона вважає мене невдахою — нехай. Я знаю, що щастя не в басейні чи дорогих авто.
Іноді я суму за тією Оксаною, яку пам’ятаю з дитинства. Але тієї дівчинки більше немає. На її місці — жінка, яка забула, що таке родина. Я не злюся, але й не хочу тримати її у своєму житті. У мене є Тарас, діти, друзі — ті, хто любить мене такою, яка я є. А Оксана нехай лишається у своєму досконалому світі. Сподіваюся, одного дня вона зрозуміє, що втратила.
