Мені було лиш п’іднадцять, коли мама різко оголосила, що виходить заміж за інкого чоловіка. А мене — її єдину доньку — без жалю відправила жити до бабусі. Я заважала їй будувати «нове життя». Ні листів, ні дідзвінків, ні копійки допомоги. В неї було все — чоловік, нова родина, а в мене — лише стара бабусина «двушка» та її пенсія, яких ледве вистачало на найпотрібніше. Та бабуся любила мене безмежно, попри скромний побут. Вона не ділила мене на «свою» та «чужу». Ділила зі мною усе: і тепло, і радість, і біль. Я зростала поряд з нею, під її опікою, і була вдячна за кожні обійми, за кожну хустинку, що витирала сльози.
Коли бабусі не стало, я вчилася на другому курсі університету. Похорони, шок, пустка. Та одна річ втішала — я залишилася в її квартирі. Спадок, залишений не за правом, а за любов’ю. Я, єдина рідня, ставала справжньою господаркою того самого дому, де вперше відчула, що мене люблять.
Минуло кілька років. Я вже майже забула про матір — як про страшний епізод у житті. І раптом — дзвінок у двері. Вона стоїть. З порогу — не «здрастуй», не «як справи». А з вимогою.
«Нам з чоловіком тісно в нашій «двушці». А в тебе — «трішка». Тож давай міняйся. Ти ж моя дочка!»
Я дивлюся на неї, і всередині все горить від болю та лютості.
«Тоді я тобі не була потрібна, — кажу. — То чому зараз я тобі щось винна?»
«Бо я твоя мати!» — скрикнула вона. «І я житиму в твоїй квартирі! Як ти можеш бути такою невдячною?»
Я зачинила двері. І думала — це кінець. Та ні.
Минуло ще сім років. Я була заміжня, виховувала сина. Ми з чоловіком працювали, платили кредит за нову машину, робили ремонт у вихідні, раділи кожному вечору разом. І знову — дзвінок у двері.
Відчиняю — і бачу її на порозі. Постарілу, збентежену. І знову не «здрастуй», а прохання:
«Пустиш пожити?»
Син вибіг у коридор і запитав:
«Мамо, хто це?»
«Я твоя бабуся!» — вистрілила вона.
«Мамо, це правда?» — недовірливо питає дитина.
Я важко зітхнула:
«Іди, сину, у кімнату. Потім усе поясню».
Коли ми залишилися наодинці, я дізналася, що її чоловік виявився шахраєм. Переконав продати квартиру, мовляв, для купівлі нової, більшої. А сам зник із грішми. Вона залишилася з нічим. Прийшла до мене — до тієї самої доньки, яку колись без вагань виставила за поріг.
«Я знаю, що ти не залишиш мене на вулиці. Я ж твоя мати! Я тебе виховувала!»
«Ти? Виховувала?» — я мало не засміялася від болю. «Мене виростила бабуся. А ти кинула мене заради чоловіка. І тепер хочеш жити в моїй квартирі?»
Вона побула у нас кілька днів. Я нагодувала, дала переночувати. А потім подзвонила її двоюрідній сестрі, яка жила в селі. Там якраз шукали помічницю на кухню у місцевому будинку відпочинку. Тітка не заперечувала. Мама поїхала. Та не мовчки. Кричала у під’їзді, наче я їй чужа:
«Ти — погана дочка! Ти за все відповісиш!»
А я стояла у дверях і мовчала. Бо кричати вже не хотілося. Бо я давно пробачила. Та впустити знову — це вже зовсім інше.
Так, як же так… Як можна прийти через роки й вимагати любові, ніби нічого й не було? Ніби біль можна стерти, як пил з підвіконня? Та я вже не дівчинка, яку можна зрадити й забути.
Я — мати. І я знаю ціну турботі. І я не хочу, щоб мій син колись відчув те, що пережила я. Тому — ні. Я не погана дочка. Я просто більше не хочу бути для неї рятівним колом. Нехай пливе сама.
