“Я пішла, бо вже не мала сил терпіти”: як чоловік в один день поставив мене перед фактом — і привів у дім чужих дітей
Ми з Василем почали зустрічатися, коли його шлюб давно розпався. Він був вільний, розлучений, спокійно жив сам і здавався врівноваженим, стриманим, розсудливим. Тоді мені здавалося, що це саме та людина, з якою можна побудувати справжнє майбутнє. Він ніколи не говорив про свою колишню. Жодного поганого слова, жодної згадки — ніби того розділу його життя взагалі не існувало.
Я не наполягала. Не хотіла лізти в минуле, адже у нас усе складалося добре. Ми зблизилися дуже швидко — з першої зустрічі зрозуміли, що бачимо багато речей однаково. Зійшлися майже відразу. Жили мирно, без бур і скандалів. Єдине, що я знала точно — у Василя є двоє дітей від попереднього шлюбу. Він відвідував їх, купував подарунки, іноді затримувався до вечора. Я в їхнє життя не втручалася. Його колишня дружина люто мене ненавиділа, тому мене поряд із дітьми не було.
Через чотири роки ми з Василем розписалися. І того ж дня я дізналася, що вагітна. Це був щасливий момент — Василь сяяв від радості, обіймав, метушився, доглядав, вночі бігав по полуниці та морозиво. Я почувалася коханою. Усе було справжнє. До одного вечора.
Він повернувся з відвідин дітей і сказав, немов ножем: “Марічко, мої діти житимуть з нами. Наталка (його колишня) поїхала за кордон із новим чоловіком. Коли повернеться — не знаю. Дітей вона залишила на мене”. Я мовчала. Не кричала і не скандалила. Просто слухала, як у моїй голові руйнується щойно збудований дім із мрій. Він навіть не запитав, не пояснив — просто поставив перед фактом.
За тиждень діти були в нас. Я намагалася впоратися. Готувала, прибирала, пробувала знайти контакт. Але діти мене не приймали. Вони ігнорували мої прохання, відказывалися їсти мою їжу, розкидали речі по хаті, сміялися в обличчя й називали мене чужою. Одного разу старший кинув у мене тарілкою з варениками. Я плакала у ванній, притискаючи руки до живота.
Василь казав: “Марічко, ну потерпи… це ж діти”. А я дивилася на нього й думала — а хто я? Я вагітна. Я жінка, яка погодилася бути твоєю дружиною. Але я не давала обіцянки стати мачухою проти своєї волі.
Через місяць я не витримала. Зібрала речі й поїхала до матері. Там я вперше за довгий час змогла виспатися. Змогла спокійно поїсти. Змогла дихати. Чоловік приїхав через тиждень, злився, ображався, казав, що я зрадниця. Я просто закрила двері. Пішла.
Я подала на розлучення. І не пошкодувала.
Минуло п’ять років. У мене дивовижна донька, заради якої я живу. У мене новий чоловік, якого вона називає татом. Ми — сім’я. А Василь… він лишився з тими самими дітьми. Їхня мати так і не повернулася. Я не жалкую про свій вибір. Тоді я обрала себе. Обрала дитину під серцем. Обрала життя без болю й почуття провини. І кожного разу, коли я дивлюся на свою доньку, — я знаю, що зробила правильно.
