«Я пішла, тому що більше не могла терпіти»: як чоловік одного дня поставив мене перед фактом — і привів у дім чужих дітей
Ми з Андрієм почали зустрічатися, коли його шлюб уже давно розпався. Він був вільний, розлучений, спокійно жив один і здавався врівноваженим, стриманим, розсудливим. Тоді мені здавалося, що це саме та людина, з якою можна побудувати справжнє майбутнє. Він ніколи не говорив про свою колишню. Ані поганого слова, ані згадки — ніби того розділу його життя взагалі не існувало.
Я не наполягала. Не хотіла лізти в минуле, адже у нас усе складалося добре. Ми зійшлися дуже швидко — з першої зустрічі зрозуміли, що схоже дивимося на багато речей. Пожили разом майже одразу. Жили мирно, без бур і істерик. Єдине, що я знала напевно — в Андрія є двоє дітей від попереднього шлюбу. Він відвідував їх, купував подарунки, іногда затримувався до вечора. Я в їхньому житті участі не брала. Його колишня дружина люто мене ненавиділа, тому мене біля дітей не було.
Через чотири роки ми з Андрієм розписалися. І того ж дня я дізналася, що вагітна. Це був щасливий момент — Андрій сяяв від радості, обіймав, метушився, піклувався, вночі бігав за полуницею та морозивом. Я почувалася коханою. Усе було по-справжньому. До одного вечора.
Він повернувся від дітей і різко сказав: «Наталю, мої діти житимуть з нами. Ірина (його колишня) поїхала за кордон із новим чоловіком. Коли повернеться — не знаю. Дітей вона залишила на мене». Я мовчала. Не кричала, не скандалила. Просто слухала, як у моїй голові руйнується щойно збудований дім із мрії. Він навіть не запитав, не пояснив — просто поставив перед фактом.
За тиждень діти вже були у нас. Я намагалася впоратися. Готувала, прибирала, намагалася знайти спільну мову. Але діти мене не приймали. Вони ігнорували мої прохання, відмовлялися їсти мою їжу, розкидали речі по домі, сміялись у вічі й називали мене чужою. Одного разу старший кинув у мене тарілкою з варениками. Я плакала у ванній, притискаючи руки до живота.
Андрій казав: «Наталю, ну потерпи… це ж діти». А я дивилася на нього й думала — а я хто? Я вагітна. Я жінка, яка погодилася стати твоєю дружиною. Але я не давала обіцянки стати мачухою проти своєї волі.
Через місяць я не витримала. Зібрала речі й поїхала до матері. Там я вперше за довгий час змогла виспатися. Змогла спокійно поїсти. Змогла дихати. Чоловік приїхав за тиждень, злився, ображався, казав, що я зрадниця. Я просто закрила двері. Пішла.
Я подала на розлучення. І не пошкодувала.
Минуло п’ять років. У мене чудова донька, заради якої я живу. У мене новий чоловік, якого вона називає татом. Ми — сім’я. А Андрій… він залишився з тими самими дітьми. Їхня мати так і не повернулася. Я не шкодую про свій вибір. Тоді я обрала себе. Обрала дитину під серцем. Обрала життя без болю та почуття провини. І кожного разу, коли я дивлюся на свою доньку, я знаю — зробила правильно.
Час покаже правду, а сильні завжди знаходять свій шлях.
*Щастя починається з поваги до себе.*
