У моєї подруги Марії доньці вже за тридцять, а вона досі живе, як підліток. Часто я заходжу до колишньої бухгалтерії, де ми разом працювали, щоб випити каву й поговорити. Нещодавно знову забігла, і розмова, як завжди, зійшла на найбільше болюче.
— Не знаю вже, що робити з Олесею, — зітхнула Марія, сідаючи поруч. — Їй тридцять два, а вона все ще поводиться, як у вісімнадцять. Ні роботи, ні родини, ні планів. Телефон — її найкращий друг, а вечори — лише для тусівок з подружками. Я вже не даю їй гроші «на каву», але харчі купую, комунальні оплачую — куди ж подінешся?
Слухаючи її, я відчувала глибокий біль. Марії майже шістдесят. Вона все життя працювала, не покладаючи рук, а тепер могла б нарешті спокійно жити на пенсії. Але замість цього тягне на собі ще й дорослу доньку, яка й не думає дорослішати.
— Кажу їй: знайди хоча б підробіток! А вона у відповідь: «Я дивилася, як ти горбатилася на трьох роботах за копійки, і не хочу так жити». Іноді лише посидить з дитиною сусідки — ось і вся її праця. На більше, каже, не згодна.
У Олесі була нагода. Червоний диплом, блискучі перспективи. Розуму — надто. І хлопці в юності за нею волочилися. Здавалося б, живи та радуйся. Але коли прийшов час будувати кар’єру, вона вирішила, що стартувати знизу — це соромно. Хотіла одразу високу посаду й великі гроші. А таке, як відомо, просто так не дістається — особливо без досвіду.
— Я вже й не вимагаю від неї стати успішною, — продовжувала Марія. — Нехай буде просто дорослою! Але вона, схоже, чекає, що хтось приїде за нею на чорному мерседесі й відвезене у казку. Багатий чоловік, котедж, відпочинок на Балі — ось її план. А реальність її не цікавить. Коли я намагаюся познайомити її з нормальними хлопцями — відмовляється. Всі, мовляв, «не того рівня»: одні бідні, інші «недостатньо розумні». А сама ж що з себе уявляє?
Я бачила, як їй важко. Це вже не просто скарги — це крик душі. Вона не знає, як достукатися до дорослої жінки, яка застрягла у дитячому світогляді. Мрії — це добре. Але коли вони стають виправданням для неробства — це біда.
— Ти знаєш, — пошепки додала Марія, — вона ж добра. Серце золоте. Але в голові… ніби застигла. Наче боїться зробити крок у реальне життя. А я ж не вічна. Що буде, коли мене не стане?
Я мовчки слухала. В голові крутилися думки: звідки беруться такі історії? Марія дала Олесі все — освіту, підтримку, дім. Але щось пішло не так. Може, занадто опікала? Може, донька просто боїться взяти відповідальність? Або чекає ідеального варіанту, відкидаючи все нормальне?
— Мені навіть стало здаватися, — тихо прошепотіла вона, — що, можливо, проблема у мені? Може, я її розпестила, все вирішувала за неї? А тепер уже пізно щось змінити?
Звинувачувати її я не стала. Бо таких історій — безліч. Я знаю успішних людей, які виросли в бідності, але добилися всього самі. І знаю таких, як Олеся — розумних, талановитих, але загублених. Буває, що очікування батьків ламають дітей. Буває, що страх перед невдачею паралізує. А іноді — проста лінь, прихована під «пошуком свого шляху».
Одне я знаю точно: Марія не заслужила такого. Вона зробила все, що могла. А тепер хоче лише одного — побачити, що її донька нарешті доросла, самостійна і вдячна.
На жаль, не завжди наші діти стають тими, ким ми їх бачимо у мріях. Але можливо, ця історія ще повернеться кращою стороною? Тільки якщо Олеся зрозуміє, що час — не безмежний. Що мати — не вічна. І що життя не чекає на тих, хто чекає дива, сам нічого не роблячи.
