Ми з чолові спрощували собі життя заради доньок, а тепер я сама й нікому не потрібна. За що мені таке ставлення від рідних дітей?
Коли наші доньки виросли, ми з чоловіком зітхнули з полегшенням. Здавалося, найважчі часи позаду — адже ми самі все тягнули. Обоє працювали на заводі, жили дуже скромно. Зарплата — копійки. Але при цьому робили все, щоб наші дівчатка не відчували себе гірше за інших. У них завжди було, в що одягнутись, що взяти до школи, на що купити зошити чи квиток у кіно.
Ми з чоловіком майже нічого собі не дозволяли. Не пам’ятаю, коли востаннє купувала нове пальто — усе віддавали дітям. Доньки вступили до університету, одна за одною. І знову витрати. Стипендії ледь вистачало на проїзд, доводилося допомагати. Купували одяг, платили за оренду, підтримували з їжею. Я знову вчилася рахувати кожну гривню. Але й тоді не жалкувала: лише б у них усе було.
Після навчання обидві вийшли заміж. Ми з чоловіком були щасливі — діти влаштувалися. А потім майже одразу народилися онуки, два хлопчики — один у старшої, інший у молодшої. І все пішло по колу. Після декрету обидві доньки сказали, що віддавати малих до садка ще рано, і попросили мене посидіти з ними. Я вже була на пенсії, але підробляла прибиральницею, щоб якось зводити кінці з кінцями. Порадилися з чоловіком і вирішили — я доглядаю з онуками, а він працює.
Так і жили — дві пенсії та його зарплата. Зяті разом відкрили справу, і з часом бізнес піш у гору. Ми раділи, пишалися. Навіть якщо просили грошей на щось — не відмовляли. Як же інакше, це ж діти.
Але одного дня все розвалилося. Чоловік пішов на роботу… і не повернувся. Серце. Його не встигли врятувати. Мені здавалося, що земля йде з-під ніг. Ми прожили разом сорок два роки, і я не уявляла, як тепер жити далі. Я лишилася сама. Доньки деякий час навідувалися, забирали онуків, відвели до садка. А потім… наче викреслили мене.
І тоді я зрозуміла, що моя пенсія — мізерна. Раніше якось вистачало, бо була чоловікова підтримка. А тепер? Комуналка, їжа, ліки… іноді стояла в аптеці й вибирала: таблетки чи хліб. У день, коли доньки все ж завітали, я наважилася заговорити.
Тихо сказала: «Доню, якби ви могли хоч трохи допомагати з оплатою рахунків, я б могла купувати собі ліки…» Старша навіть не дослухала — відповіла, що в них і так купа витрат, усе дорого, грошей не вистачає. А молодша… просто мовчала, ніби не почула. Після цього — тиша. Ні дзвінків, ні візитів.
Я лишилася сама у своїй хаті, оточена світлинами, дитячими підробками, крихітними пінєтками, які сама в’язала для онуків. Ніхто з них більше не приходив. Ніхто не питав, як я. Ніхто не спитав, чи я взагалі жива. А колись я була для них усім. Варила каші, прасувала спіднички, колихала колиски вночі. Вчила іЯ зрозуміла, що матеріЯ зрозуміла, що матері завжди віддають більше, ніж отримують назад, але все одно не перестають любити.
