Я йшла з роботи, як завжди втомлена, занурена у думки про вечерю та завтрашню планерку. Раптом почула ззаду:
— Вибачте! Олена Миколаївна?
Обернулась. Переді мною стояла молода жінка з хлопчиком років шести. У її голосі була нерішучість, але погляд — твердий.
— Мене звати Мар’яна, — сказала вона. — А це ваш онук, Данило. Йому вже шість.
Спочатку здалося, що це якийсь дурний жарт. Я не знала ні її, ні хлопчика. У голові дзижчало від несподіванки.
— Пробачте, але… ви, мабуть, помилилися? — ледь вимовила.
Та Мар’яна впевнено продовжила:
— Ні, не помилилася. Ваш син — батько Данила. Я довго мовчала, але вирішила, що ви маєте право знати. Я нічого від вас не хочу. Ось мій номер. Якщо захочете побачитися — зателефонуйте.
І, залишивши мене в повному розгубленні, пішла. Я стояла посеред вулиці з клаптем паперу в руці й відчувала, як стискуються кулаки. Подзвонила Віктору — моєму єдиному синові.
— Вікторе, ти коли-небудь зустрічався із дівчиною на ім’я Мар’яна? У тебе є дитина?
— Мам, ну… Було. Недовго. Вона поводила себе дивно, потім заявила, що вагітна. Та я не знаю — може, вигадала. Після цього зникла. Я не впевнений, що це мій син.
Його відповідь не давала мені спокою. З одного боку, я завжди вірила синові. Він виріс у строгості, я сама його виховувала, працювала на двох роботах, усього себе позбавляла, аби він жив краще. Він став гарним фахівцем, його поважають на роботі, але сім’ю так і не створив. Я часто просила його подумати про дітей, мріяла стати бабусею. А тепер — на тобі: онук знайшовся сам, нізвідки.
Через день я все ж подзвонила Мар’яні. Вона не здивувалася.
— Данилкові шість. Народився у квітні. І так, я не робитиму жодних тестів. Я точно знаю, хто його батько. Ми розійшлися, коли я була вагітна. Не прийшла раніше, тому що справлялася сама. Мої батьки допомагають. У нас усе добре. Я прийшла лише заради дитини — він має право знати, що в нього є бабуся. А ви — якщо хочете — можете бути частиною його життя. Якщо ні — я зрозумію.
Я поклала слухавку й довго сиділа в тиші. З одного боку — не могла просто відкинути слова сина. З іншого — бачила в очах Данилка щось рідне, невловиме. Усмішку. Погляд. Жести. А може, це просто моє бажання мати онука?
Того вечора я довго дивилася у вікно, згадуючи, як возила Віктора до садочка, як їли кашу з однієї миски, як він уперше пішов до школи. Невже він і справді міг кинути жінку з дитиною? Чи може, це все ж не його син?
Але навіть якщо так — я відчувала дивне тепло, думаючи про Даню. І страшенний біль через те, що сумніваюся. Адже я не вимагала доказів, коли народила Віктора. Чому зараз вимагаю їх від цієї дівчини? Чому не можу просто повірити серцем?
Поки я нічого не вирішила. Не телефонувала знову. Але щоразу, проходячи ту вулицю, де ми зустрілися, вдивляюся у перехожих. Я не впевнена, що Даня мій онук. Але й відпустити цю думку не можу. Мрія бути бабусею всередині не вмирає. І можливо, скоро я все ж наберу той номер. Хоч би просто познайомитися з хлопчиком, який назвав мене бабусею.
