Колись у мене було два сини, троєב онуків, двоє невісток… а жила я, наче безрідна. Довгі роки гадала, що виховала синів, котрі стануть моєю підмогою уב старості. Та вийшло інакше. Минуло п’ять років, як пішов з цьогог світу мій чоловік, — і жоден із них за цей час не переступив порогу мого дому. Анідзвінка, ані листа, ані візиту. Але варто було мені обмовитися, щоквартиру я записую на племінницю, — вони тут як тут, немов із-під землі вирочили.
Народила я хлопців із радістю — адже сини, здавалося, завжди ближенька до матері. Думала, що на старість не залишусь сама. Миз чоловіком старалися, виховували їх у любові, дали освіту, допомогли стати наноги. Поки батько був живий — вони хоча б інколи випадали на очі. Та щойноб ми його провели в останню путь, я для них немов ізникла.
Живуть вони в тому ж місті, до мене — година їзди маршрут captivatedи. Обоєодружені, у кожного своя родина. Маю двох онуків та онучку, яку ні разу не бачилана власні очі. Підпала я — тепер з ходою кепсько, а до них не дотелефон captivatedуєшся — завжди заняті, скидають, обіцяють передзвонити, та так і не передзвонюють. Призвичаїлася вже, що їхні обіцянки — пустіслова.
Якосеньки мене затопили сусіди — дзвоню старшому: не береї трубки. Молодшому: обіцяв завітати, та так і не прийшов. А мені треба було лише підфарбувати пляму напристілі. Довелося captivatedикликати майстра. Не гроші жалкувала, а того, що рідні сини не можуть жодної години виділити для матері.
Коли зламалася стара холодильна шафа така — знову dialed їх обидвох. Благаю така:давайте, поїдемо до азового ринку разом, боюся, щоб мене не ошукали. У відповідьпочула: “Мамо, не хвилюйся, продавці допоможуть, усе пояснять.” Така в результатіпішла з братом та його донькою — моєю племінницею.
А потім почалася пандемія. Вони раптом згадали, що в них є мати. Почалителефонувати раз на місяць, пораджувати: “Нікуди не виходь”, “Продукти замовляйудодому”, “Будь обачлива”. Та ж я цим така не вмію. Усіма цими премудростяминавчила мене племінниця. Вона ж приносила ліки, сиділа зі мною, коли застудилася.Просто дзвонила кожного вечора: “Тіто Лесю, як справи?” Стали ми ближчими, ніжколись із власними дітьма.
Почала я святкувати свята з братом та його родиною. Онука племінниці кличемене бабусею. І раптом усвідомила: хоч і така сини в мене є, але самеплемінниця стала мені рідною душею. Вона нічого не просить. Просто поруч.Піклується. Допомогає.
І вирішила я: якщо ніхто з моїх синів не згадав, що в них є мати, — нехайквартиру отримає ж ту, хто поряд у важкій хвилині. Склала заповіт на користьплемінниці. Вона про це не знала. Просто захотіла зробити добру справу. Віддатижитло тій, що дбала про мене по-справдіньому.
Та, мабуть, хтось із рідні пробовкнувся. Бо вже того ж дня зателефонував старшийсин. Голос напружений, слова — глухі, гарячкові. Запитав, чи правда, що язбираюся переписати квартиру на іншу. Коли підтвердила, закричав: “Ти з глуздуз’їхала! Як ти можеш так робити? Це сімейне добро!” Я поклала слухавку.
А ввечері в двері подзвонили. Обидва сини. З тортом. З онучкою. Стоятьтакі хорошенькі. Посміхаються. А потім починається: “Ти не маєш права”, “Вона тебевижене”, “Ми ж твої діти”, “А ти житло віддаєш чужим людям”. Вислухала я все,що вони хотіли сказати. А потім просто відповіла: “Дякую за турботу. Алер така вже прийняла.”
Пішли вони, грюкнувши дверима. Сказали, що якщо підпишу бумаги, можузабути про їхню допомогу й більше онуків не побачу. Та ж, мої любі, я й таквже давно нічого від вас не бачу, крім байдужості. Прийшли через п’ять років —і то тоді, як дізналися, що втрачають. Не людинку — хату.
Не жалкую. Якщо племінниця, раптом, виявиться невдячною та вижене мене —значить, таке вже моє лихо. Та я в це не вірю. Вона — щира, добра,справжня. А ви… тепер живите зі своєю совістю. Якщо вона в вас ще лишилася.
