Колись у тихому передмісті Чернігова жила бабуся Ганна. Після смерті чоловіка вона залишилася сама у двокімнатній хаті, яку колись отримала від своєї матері. Батьки її онуків були зайняті своїми справами — то в дорозі, то на роботі до пізньої ночі, тому молодшу онучку, Соломію, часто залишали у бабусі.
Старший онук, Богдан, завжди був улюбленцем родини. Йому купували найкращі іграшки, відводили на гуртки, а згодом оплатили навчання у престижному університеті. Соломія ж була тінню — не капризничала, не вимагала уваги, рано стала самостійною. Вчилася, працювала, знімала кімнату й ні в кого нічого не просила. Єдиною теплою людиною в її житті залишалася бабуся Ганна.
Соломія навідувала бабусю майже щотижня — після роботи, у вихідні, за будь-якої погоди. То приносила продукти, то ліки, то просто приходила на чай і розмову. І ось одного такого звичайного вечора бабуся Ганна зустріла її мовчки, з кам’яним обличчям.
— Навіщо ти так часто до мене ходиш, Соломіє? — спитала вона, не відриваючи очей від телевізора. — Може, хату мою хочеш успадкувати?
Соломія, яка вже мила підлогу в коридорі, завмерла.
— Бабусю, що ти кажеш? Яка хата? Я ж тобі борщ обіцяла — хочеш, зроблю вареники?
Бабуся хитнула головою, але не відповіла. Соломія посміхнулася, звично приховавши образи, і пішла на кухню. Заварила чай, дістала улюблене бабусине малинове варення й почала готувати вечерю.
За кілька хвилин бабуся зайшла й сказала те, від чого у Соломії все всередині стиснулося:
— Знаєш, я вже переписала хату на Богдана. Так що даремно стараєшся. Тобі все одно нічого не дістанеться.
Соломія випросталась, витерла руки й спокійно відповіла:
— І правильно. Я до тебе не заради хати ходжу. Ти ж мене ростила, а тепер моя черга доглядати за тобою. А хата — це лише стіни.
Бабуся замовкла. Але в її погляді вже було щось інше — насторога, майже тривога. Вони попили чаю, поговорили про серіал, що бабуся любила, і більше до теми хати того вечора не поверталися.
Через кілька днів Соломії подзвонив брат. Він кричав у трубку, звинувачуючи її в тому, що вона «підмовила» бабусю переписати хату на неї.
— Ти така сама, як усі! — гарчав він. — Я відтепер тебе не знаю!
Незабаром подзвонила мати. Та сама пісня: «Навіщо ти так зробила? Це ж наш родинний дім!» Соломія, в повній розгубленості, поклала слухавку й пішла до бабусі.
— Бабусю, що відбувається? — спитала вона спокійно. — Богдан каже, що ти хату на мене переписала. Я нічого не розумію. У мене є знайомий юрист, якщо треба — допоможе. Але скажи чесно: ти щось оформила?
Бабуся повільно сіла, зітхнула й зізналася. Її налякали розмови сусідок про те, як родичі «доглядають» за літніми людьми лише заради спадщини. Тому вона вирішила перевірити — хто з онуків як себе поведе. Соломії сказала, що хата записана на Богдана. А Богдану — що на Соломію.
— Ну от і побачила, хто є хто, — зі смутком промовила вона. — Ти, Соломійко, як і завжди, лишилася доброю та вірною. А твій брат… що вже казати, сам знаєш, як він відреагував.
Соломія лише похитала головою. Вона не сердилася. Проте стало остаточно ясно, де правда, а де користь.
Бабуся запропонувала їй переїхати до неї, якщо вже тепер хата офіційно її. Але Соломія відмовилася.
— Ти до спокою звикла, бабусю. А я живу в ритмі — робота, друзі, життя. Давай усе лишимо, як є. Я буду приходити, як і раніше. Хата — не головне.
Відтоді нічого не змінилося. Соломія, як і раніше, приходить до бабусі, приносить її улюблені солодощі, дивиться з нею серіали й просто дарує тепло. А бабуся знає: її онука — єдина людина, для якої вона справді дорога. Не через квадратні метри. А просто — з любові.
