У мене два сини, три онуки, дві невістки… а живу я, наче сама у світі. Багато років я вірила, що виростила синів, котрі колись стануть моєю підтримкою. Та вийшло інакше. З тих пір, як пішов мій чоловік, минуло пʼять років — і за цей час жоден із них не переступив поріг мого дому. Ніхто. Ані дзвінка, ані листа, ані візиту. А потім я сказала вголос: квартиру я записую на племінницю. І тоді вони, наче по наказу, зʼявилися.
Я народила двох хлопчиків і була щаслива — адже сини, здавалося, завжди ближчі до матері. Я сподівалася, що на старість не залишуся сама. Ми з чоловіком старалися, виховували їх у любові, дали освіту, допомагали стати на ноги. Доки їхній батько був живий — вони хоч інколи заходили. Та як тільки ми його поховали, я наче перестала для них існувати.
Вони живуть у тому самому місті, до мене їхати сорок хвилин на маршрутці. Обоє одружені, у кожного своя родина. У мене є два онуки й онучка, яку я жодного разу не бачила. Після падіння я погано ходжу, а до них не додзвонитися — завжди зайняті, скидають, обіцяють передзвонити, та й не передзвонюють. Я звикла, що їхні обіцянки — пусті слова.
Коли мене затопили сусіди, я подзвонила старшому — не відповів. Подзвонила молодшому — пообіцяв прийти, та так і не прийшов. А мені ж треба було лише замалювати пляму на стелі. Довелося шукати майстра. Не грошей було шкода, а того, що власні сини не можуть знайти годину часу для матері.
Коли зламався старий холодильник, я знову подзвонила обом. Попросила — просто поїдьте зі мною до магазину, боюся, що мене обдурять. У відповідь почула: «Мамо, не хвилюйся, продавці допоможуть, вони все розкажуть». У підсумку поїхала з братом та його донькою — моєю племінницею.
А потім почалася пандемія. Тоді вони раптом згадали, що в них є мати. Стали дзвонити раз на місяць, радити — «нікуди не ходи», «продукти замовляй додому», «будь обережна». Тільки ж я не вмію це робити. Все мені показала племінниця. Вона ж навчила, як користуватися додатком для замовлень, приносила ліки, сиділа зі мною, коли я захворіла. Просто дзвонила кожного вечора: «Тіто Любо, як у тебе справи?» Ми стали ближчими, ніж коли-небудь була з власними дітьми.
Я почала святкувати свята з братом і його родиною. Донька племінниці називає мене бабусею. І я зробила висновок: хоч у мене й є сини, але саме племінниця стала для мене рідною душею. Вона нічого не вимагає. Просто поруч. Піклується. Допомагає.
І я вирішила: якщо ніхто з моїх синів не згадав, що у них є мати, нехай квартиру отримає той, хто був поруч у скрутну хвилину. Склала заповіт на користь племінниці. Вона про це не знала. Я просто хотіла зробити добру справу. Віддати житло тому, хто справді про мене дбав.
Але, мабуть, хтось із родичів пробовкнувся. Бо того ж дня зателефонував старший син. Голос — напружений, слова — грубі. Він запитав, чи правда, що я збираюся оформити квартиру на когось іншого. Коли я підтвердила, він закричав: «Ти зʼїхала з глузду! Як ти можеш таке робити? Це ж родинна власність!» Я поклала слухавку.
А ввечері у двері подзвонили. Обоє синів. З тортом. З онучкою. Стоять такі любʼязні. Усміхаються. А потім починається: «Ти не повинна», «она тебе вижене», «ми твої діти», «а ти квартиру віддаєш сторонній». Я мовчки вислухала все, що вони хотіли сказати. А потім просто відповіла: «Дякую за турботу. Але я вже прийняла рішення.»
Вони пішли, грюкнувши дверима. Сказали, що якщо я підпишу документи, то можу забути про допомогу, і онуків більше не побачу. Тільки ж, рідні мої, я вже давно нічого від вас не бачу, крім байдужості. Прийшли через пʼять років — і то лише тоді, коли зрозуміли, що втрачають. Не людину — квартиру.
Я не жалкую. Якщо племінниця, раптом, виявиться невдячною і вижене мене — отже, така доля. Але я у це не вірю. Вона — добра, чесна, справжня. А ви… тепер живите зі своєю совістю. Якщо вона у вас ще лишилася.
Любов не вимірюється квадратними метрами.
