Я запропонувала колишній невістці переїхати до мене — тепер у мене лише онук і донька. Сина більше не існує.
Я виростила його сама. Його батько пішов від нас, коли Андрійку ледве виповнилося три роки — сказав, що втомився від побуту, від відповідальності, від родини. Ніби це я, дівчина на три роки молодша, мала краще нього знати, що таке доросле життя. Він пішов, грюкнувши дверима, і я залишилася сама з дитиною, з боргами, з безсонними ночами та двома роботами. З тих пір я більше не чекала допомоги ні від кого.
Сину я любила без міри. Андрійко ріс розумним, добрим, чуйним. Я вклала в нього всю себе — турботу, сили, здоров’я, молодість. Коли він закохався в Олену, йому було лише 23, їй — 21. Перше кохання, блискучі очі, дзвінкий сміх. Він підробляв, збирав на перстень, сам зробив їй пропозицію. Я не сумнівалася — він готовий бути чоловіком. Олена здавалася мені вразливою, тихою, але я відчула: вона буде гарною дружиною, і я прийняла її як рідну.
Вони зіграли скромне весілля, зняли квартиру, і я відпустила їх із легким серцем — нехай будують своє щастя. Через рік народився Данилко — мій онук, моя гордість. Богатир, 4,3 кг. Я закохалася в нього з першого погляду. Андрійко знайшов кращу роботу, все йшло як по маслу. А потім… потім впала блискавка серед ясного неба — розлучення.
Без криків, без сцен, без розмов. Просто Андрійко сказав: “Я йду.” У нього була інша. Колега по роботі, яка вже чекала від нього дитину. Це була зрада. Я не знаходила слів, щоб виправдати його. Олена з Данилком повернулися до батьків, а мій син пішов жити до нової жінки. Він намагався мене переконати, що так буває, що кохання вмирає. Але я бачила: він повторив шлях свого батька.
Він запрошував мене в гості, хотів, щоб я познайомилася з новою обраницею. Я відмовилася. Ні. Це не моя родина. Моя родина — Олена і Данилко. Я продовжувала навідувати колишню невістку. Ми стали близькі, як мати й донька. Я приїжджала до них, допомагала, гуляла з онуком, приносила продукти. Я бачила, як Олені важко — маленька кімната, буркотливі батьки, вічна втома. Одного разу я сказала: “Переїжджай до мене.”
Я жила сама у трикімнатній хаті. Місця вистачить усім. Я ще працювала, і мені бракувало тепла, живого спілкування. Олена спочатку розгубилася, але до вечора вже стояла на порозі. З речами. З припухлими від сліз очима.
— Дякую вам, — промовила вона, — я навіть не знаю, як вас подякувати…
Відтоді ми живемо втрьох. Олена веде господарство, я працюю, а ввечері ми разом граємо з Данилком, дивимося фільми, обговорюємо рецепти й просто сміємося. Я знову відчуваю себе потрібною. Мені не потрібно вдавати, що в мене все добре. Ми — справжня родина.
Андрійко дізнався, що Олена з сином живуть у мене, і прийшов. Я була на роботі. Олена відчинила. Він почав говорити, що хоче бачити сина, що бабуся не повинна втручатися. А коли я повернулася додому й побачила його біля дверей, усе вибухнуло. Я не втрималася.
— Ти зрадив дружину. Ти кинув дитину. Ти повторюєш шлях свого батька — і ти ще смієш говорити про права?
Він намагався виправдатися, говорив, що в нього ще одна дитина, що грошей не вистачає. Я не слухала. Я сказала:
— Ти мені наТи мені більше не син, і цей дім не для тебе — йди.
