У сніговій глушині, серед непрохідних лісів Карпат, затерялось маленьке село. Однією морозної ночі, коли вітер вив серед смерек, а під ногами хрустів крижаний наст, до хати лісника Івана прийшла незвична гостя. Вона не гавкала, не вила — просто сиділа біля паркану, її очі світилися знемогою. Це була вовчиця, худа, немов тінь.
Іван, чоловік із сірими скронями від прожитих років, на мить завагався. Та серце не дозволило йому залишити її без допомоги. Він повернувся до хати і виніс залишки сала та м’яса — те, що готував для себе на голодні часи. Обережно поклав їжу на сніг. Вовчиця не наближалася, лише кивнула головою, мов би дякуючи, і зникла у темряві.
Вона приходила знову. Завжди одна. Завжди мовчки. Вистояла, поки Іван не виносив їй їжу, незважаючи на нарікання сусідів.
— Ти з глузду з’їхав, Іване! — лякала його Оксана з сусідньої хати. — Це ж хижак! Раптом нападе?
Але він лише похитував головою. Він знав: ситий звір не стане ворогом.
Минав час. Зима зціпила землю крижаним обіймом. Вовчиця приходила рідше — то через день, то раз на тиждень. А потім зовсім зникла. Іван чекав. День. Два. Тиждень. Село видихнуло з полегшенням: «Нарешті пішла!» Але в його грудях щеміло. Він не хотів у це вірити, але сумував.
І одного вечора, коли мороз різав обличчя, він знову почув її. Вийшов на поріг — і серце в грудях завмерло.
Перед ним стояла вона. Та сама. Але тепер не одна: поруч, на відстані, двоє молодих вовків. Всі троє дивилися на нього. Не наступали. Не гарчали. Неначе прийшли не полювати, а… щось сказати.
Іван зрозумів. Він годував не лише її. Він годував її дітей. Вона принесла їх не для того, щоб вони напали. Вона привела їх попрощатися.
Хвилина мовчання. Потім вовчиця злегка схилила голову — так само, як тієї першої ночі. І всі троє розчинилися в білому морозі.
Ніхто в селі більше їх не бачив. Іван теж не розповідав нікому цієї історії. Але іноді, дивлячись у вікно на темний ліс, він шепотів:
— Прощавай. І дякую тобі, сестро.
У цих словах було все: і біль, і вдячність, і свідомість того, що навіть у дикій природі живе щось більше, ніж закон клацуючих зубів.
