“Три вовки прийшли попрощатися”: Історія про те, як лісник годував вовчицю й отримав неочікувану подяку
Зимою в село, сховане серед густих смерек на околиці Карпат, прийшла вовчиця. Це був морозний вечір, коли сніг хрустів під ногами, а тишу порушував лише тріск гілок. Лісник Іван, чоловік років шістдесяти, вийшов із хати на звук, схожий на скигління. Біля самої призьби, просто під тином, сиділа знесилена, худа до кісток вовчиця. Вона не гарчала, не вискалювала зуби — лише дивилася очима, сповненими тихої розпачі.
Іван стояв хвилину, наче вирішуючи, чи варто втручатися у справи природи. Та все ж увійшов у хату й повернувся зі шматками замороженого м’яса — залишками дичини, прибереженими на чорний день. Обережно поклав їх біля тину. Вовчиця, не наближаючись, лише трохи похилила голову, ніби кивнула, і, забравши м’ясо, зникла вночі.
Відтоді вона приходила регулярно. Завжди сама, завжди беззвучно. Просто сиділа на тому самому місці й чекала. Іван продовжував годувати її, незважаючи на те, що сусіди почали його осудити.
— Ти з глузду з’їхав, Іване? До тебе хижак щоночі ходить! А раптом нападе? — обурювалася сусідка Ганна.
Та він лише мовчки кивав. Він знав: якщо звір голодний, він стає справжньою небезпекою. А якщо ситий — піде в ліс і не чіпатиме людей.
Минуло кілька тижнів. Настала справжня зима: заметілі, сніг по пояс, голод у лісі. Але вовчиця не переставала приходити. Іноді не щодня, іноді трішки пізніше. А потім зникла. Іван чекав. Один день. Два. Тиждень. Пройшов місяць — і нічого. Селяни раділи: «От і добре, нарешті пішла!». А в Івана на душі було неспокійно. Він прив’язався до неї — як би дивно це не звучало.
Рівно через два місяці в один із останніх морозних вечорів він знову почув той самий звук — глухе гарчання, майже знайоме. Серце підскочило. Він вибіг на призьбу — і завмер.
Перед ним стояла вовчиця. Але тепер не сама — поруч із нею, трохи далі, двоє молодих вовків. Вони були напружені, та не агресивні. Усі троє дивилися просто на Івана. Не рухалися. Не гарчали. Лише дивилися — спокійно, майже по-людськи.
Він не знав, що сказати. Просто стояв у своєму старому ватнику і відчував, як мороз болить щоки. А потім раптом зрозумів: весь цей час він годував не просто вовчицю. Він рятував її родину. М’ясо, яке він залишав, не пропадало — вона відносила його у лігво, ділилася з малюками. І тепер привела їх — не для полювання, не зі страху, а… щоб попрощатися. Чи подякувати. Хто знає, як влаштований світ звірів?
Вони постояли хвилину, потім вовчиця трохи похилила голову, як робила при першій зустрічі, і вся трійка розтанула в снігу, серед ялин.
Відтоді ніхто в селі більше не бачив ні вовчиці, ні її молодих супутників. А Іван більше не розповідав цю історію вголос. Лише іноді ввечері, стоячи біля вікна й вдивляючись у ліс, він тихо говорив сам до себе:
— Прощавай. І дякую тобі теж, сестрице лісова.
І в цих словах було все: і біль, і вдячність, і усвідомлення того, що навіть у дикій природі є місце для добра й взаємності.
