Ой, слухай, ось тобі історія. Ми з чоловіком вже одинадцять років разом. Живемо у власній двокімнатній квартирі, яку не без труднощів виплатили за іпотекою. Виховуємо восьмирічного сина, і, здавалося б, усе в житті йде за планом. Якби не одна “геніальна” ідея моєї свекрухи, яка знову втрутилася в наш спокій.
У чоловіка є молодший брат Тарас. Йому зараз сімнадцять, і, чесно кажучи, за всі ці роки ми з ним майже не спілкувалися. Чоловік з ним теж рідко бачиться — занадто велика різниця у віці. А ще його завжди дратувало, як батьки носяться з молодшим сином, пестять, пробачають усе й дозволяють нічого не робити.
Тарас вчиться просто жахливо, ледь не вилетів із школи. І за кожну “витягнуту” оцінку його обдаровують — то новим телефоном, то кросівками. Мій чоловік не раз казав: “Мене за двійку змушували цілими днями вчити, а йому за це гаджети дарять!”
Я його повністю підтримую. Ми не раз бачили, як Тарас навіть їсти сам собі не хоче — сидить за столом, поки мама з татом накриють, нагодують, приберуть. Після їжі — ні “дякую”, ні “бувайте”. Просто встав і пішов у кімнату. Де його шкарпетки — не знає, чай заварити — не вміє, речі постійно плутає. Все на батьківському обслуговуванні. Чоловік намагався пояснити матері: “Ви виростите з нього безрукого!” Але вона тільки махала рукою: “Він не такий, як ти. Йому потрібно більше турботи.”
Сварки, образи, тиша на тижні — це було звично після таких розмов. Ми намагалися триматися подалі від усього цього. Аж поки Тарас раптом не вирішив вступати до університету в нашому місті. Ось тоді й почалося…
Свекруха, навіть не соромлячись, запропонувала поселити Тараса у нас. Мовляв, у гуртожиток не візьмуть — без прописки, знімати житло дорого, а сам він не впорається. “Ви ж родина! У вас двокімнатна, місця всім вистачить!” — переконувала вона з виглядом абсолютної впевненості.
Я спробувала м’яко пояснити: в одній кімнаті ми з чоловіком, в іншій — наша дитина. Де, вибачте, ще один дорослий чоловік поміститься? І тут свекруха з іскрами в очах видає: “Поставимо внукові друге ліжко, і будуть вони жити разом!” Мовляв, дурниці, хлопці ж подружаться.
Але тут не витримав мій чоловік. Він різко перервав матір:
— Я не нянька, мамо! Ти хочеш звалить свого “дитя” на нас? Ні! Це твій син — і тобі з ним возитися! Я в свої сімнадцять уже сам жив, і нічого — вижив!
Свекруха спалахнула, розплакалася, назвала нас бездушними і грюкнула дверима. Того ж вечора подзвонив свекор, почав лаяти:
— Так не по-родинному! Ти кидаєш свого брата!
Але чоловік залишився непохитним. Він сказав, що готовий навідувати Тараса, якщо батьки знімуть йому житло. Але жити з нами він не буде. “Годі робити з нього безпорадне немовля. Пора дорослішати.”
— Йому всього сімнадцять! — спробував заперечити батько.
— А мені було сімнадцять, коли я сам пішов жити окремо. І нічого! Ніхто мене під крильце не брав! — гаряче відповів чоловік і поклав слухавку.
Після цього свекруха пару разів дзвонила — чоловік не підіймав. Потім прийшла смс: “На спадок не розраховуй”. Чесно? Якщо цей “спадок” — умова взяти на себе вирощування розпещеного хлопця, то дякуємо, не треба. Ми своє вже заробили — своєю працею, своєю родиною, своїм спокоєм.
Кожен сам відповідає за свої рішення. І якщо хтось обрав шлях вседозволеності — нехай тепер сам і розбирається. Ми нікому нічого не винні.
