Мрії невістки про дитину: а хто платитиме — теж я?
Буває, здається, що живу не в реальності, а в якомусь виставі божевільного театру. Мій син, дорослий чоловік, наче знову став хлопчиськом, за якого усе вирішують інші. А невістка — як режисерка цієї вистави, диригує їхнім спільним життям, а за кулісами стою я — завжди з гаманцем у руках, готова підхопити. Та ось сили вже не ті, а вимог до мого терпіння — все більше.
Вони жили разом ще до весілля. Спочатку син мешкав зі мною, в моїй хаті, а його майбутня дружина знімала кімнату з подругою. Коли зайшлося про шлюб — знайшли квартиру в Києві на двох. Я не лізла, не втручалася — хай будують своє життя, як уміють. Допомагала грішми, коли просили. Ми ж не мільйонери, та я розуміла: молоді, важко, сама колись через це пройшла.
А от що не вкладається в моїй голові — це їхня ідея завести дитину саме зараз. Ні стабільної роботи, ні власного кута, ні заощаджень. Зате гучні заяви — ніби дитина не почекає, час іде, їй не можна народжувати після тридцяти, і взагалі — все вийде. І, як завжди, син киває, погоджується, без жодних сумнівів. Дивлюся на нього й не пізнаю. Де твій розум, сину? Де твоя доросла позиція? Чому знову дозволяєш собою керувати?
Працює він, звісно, але на такій роботі, де зарплату можуть затримати або й зовсім скасувати без попередження. Влаштувався вже п’ять разів, як мінімум. Завжди щось не так: то начальство підводить, то контора розвалюється. У невістки й того менше. А ще вони встигли кілька разів поміняти квартиру. Поки самі — ще якось. Але з немовлям на руках? З переїздами, зборами, коробками й плачем серед ночі? Хто це витримає?
Я намагалася говорити з ними спокійно. Мовляв, поживіть для себе, стабілізуйтеся, накопичте, облаштуйтеся, а вже потім — дитину. Та де там. Все вирішено. Їй терміново треба. А син, мов під гіпнозом: «звісно, давай». І виходить, що я мусила б готуватися до ролі не лише бабусі, а й другої матері для цієї дитини? Допомагати — це святе, я розумію. Та ж у мене теж не вічна молодість і не безкінечні ресурси.
Що якщо вони не впораються? Що якщо за пару місяців з’ясується, що немає чим заплатити за оренду або купити підгузки й суміш? Хто буде крайнім? Звісно, я. Бо відмовити рідному синові й онуку я просто не зможу. І це лякає. Бо я вже стомлююся жити на межі — у мене свої проблеми, витрати, здоров’я зрештою. Я ж не залізна.
А невістка… вона каже, з посмішкою, майже весело: «Якось виживемо». І це «якось» звучить у неї легко й безтурботно, ніби йдеться про пікнік, а не про народження нової людини. А в мені все стискається — ну чому не подумати, не зважити, не порахувати?
Я не ворог дітям. Я не проти онуків. Мрію про те, щоб няньчити, вчити, розповідати казки. Та хочу, щоб це було в любові, достатку й усвідомленості. А не в хаосі й боргах. Хочу, щоб мій онук не почувався тягарем, щоб у нього було все — від ліжечка до теплої одежи. Щоб він ріс у впевненості, що тато з мамою впораються. А не в почутті, що все тримається на бабусі.
Дивлюся на них і думаю: адже якби почекали пару років — усе могло бути інакше. Влаштуватися на добру роботу, накопичити, зняти краще житло або взяти іпотеку. Чи ж не можна жити розумом, а не на «авось»? Але в цій родині, схоже, звикли спочатку стрибати, а потім шукати парашут. І щоб хтось інший уже витягував із біди.
Я мовчу. Розумію, що мої слова влізуть в одне вухо й тут же вилетять з іншого. А десь глибоко всередині вже готуюся. Готуюся до безсонних ночей, до нових фінансових тягарів, до відповідальності, яку не просила, але, скоріш за все, нестиму. Бо коли в родині з’являються діти, жертвувати доводиться тим, хто старший. Бо любов — це не лише радість, а й жертва. І ще — велике бажання, щоб хоч хтось у цьому ланцюжку колись таки подорослішав.
