Мрії невістки про дитину: а хто платитиме — знову я?
Іноді здається, що я не в житті, а в якомусь виставі на межі божевілля. Мій син, дорослий чоловік, ніби знову став хлопчиськом, за якого усе вирішують інші. А невістка — як режисер цього спектаклю, керує їхнім спільним життям, а за лаштунками стою я — завжди з гаманцем у руках, готова підхопити. Але сили вже не ті, а терпіння вимагають все більшого.
Вони живуть разом ще з початку, ще до весілля. Спочатку син був у мене, в моєму домі, а його майбутня дружина знімала кімнату з подругою. Коли зайшлося про шлюб — зняли вже разом квартиру. Я не втручалася, не лізла — нехай будують своє життя, як уміють. Допомагала грошима, коли просили. Не мільйонери ми, звичайно, але я розуміла: молоді, важко, я сама колись через це пройшла.
Але ось що мене зовсім не в’яжеться в голові — це їхній задум прямо зараз, саме в цю мить, завести дитину. Ні стабільної роботи, ні власного кута, ні заощаджень. Зате гучні заяви — мовляв, дитина не дочекається, час іде, їй після тридцяти вже не можна народжувати, і взагалі — усе якось влаштується. А син, як завжди, киває, погоджується, без жодних сумнівів. Я дивлюсь на нього і не впізнаю. Де твій розум, сину? Де твоя доросла позиція? Чому ти знову дозволяєш іншим вирішувати за тебе?
Працює він, так, але на такій роботі, де зарплату можуть затримати чи скоротити без попередження. Влаштувався вже разів п’ять, як мінімум. Завжди щось не так: то начальство підводить, то фірма розвалюється. У невістки й взагалі копійки. А вони за цей час встигли змінити вже кілька квартир. Поки самі — ще куди не йшло. Але з дитиною на руках? З переїздами, зборами, коробками й плачем серед ночі? Хто це витримає?
Я намагалася говорити з ними спокійно. Казала: поживіть для себе, стабілізуйтесь, заощадьте, обживіться, а потім уже — дитину. Та ні. Усе вирішено. Їй терміново треба. А син, ніби під гіпнозом — «звісно, давай». І я, виходить, маю готуватися не лише до ролі бабусі, а й другої матері для цієї дитини? Допомагати — це святе, я розумію. Але в мене теж не вічна молодість і не безмежні запаси.
А якщо вони не впораються? Якщо через пару місяців з’ясується, що немає чим платити за житло, немає на підгузки чи суміш? Хто буде крайнім? Звичайно, я. Бо відмовити рідному синові й онуку я просто не зможу. І це лякає. Бо я вже стомлююся жити на межі — у мене свої проблеми, свої витрати, здоров’я, зрештою. Я ж не залізна.
А невістка… вона каже з усмішкою, майже весело: «Якось виживемо». І це «якось» у неї звучить так легко й безтурботно, ніби йдеться про прогулянку в парку, а не про нове життя. А в мені все стискається — ну чому не подумати, не зважити, не порахувати?
Я не ворог дітям. Я не проти онуків. Я мрію про те, щоб нянчити, вчити, розповідати казки. Але хочу, щоб це було в любові, достатку й усвідомленості. А не в хаосі та боргах. Хочу, щоб мій онук не почувався тягарем, щоб у нього було все — від ліжечка до теплої одяжини. Щоб він ріс у впевненості, що батьки впораються. А не в думці, що все тримається на бабусі.
Дивлюся на них і думаю: адже якби вони відклали на пару років — усе могло б бути інакше. Знайти гарну роботу, заощадити, зняти краще житло, або ж навіть взяти іпотеку. Хіба ж не можна жити розумом, а не на авось? Але в цій родині, схоже, прийнято спочатку стрибати, а потім шукати рятувальне коло. І нехай хтось інший витягує з біди.
Я мовчу. Розумію, що мої слова влізуть в одне вухо й вилетять з іншого. А десь глибоко всередині вже готуюсь. Готуюсь до безсонних ночей, до нових витрат, до відповідальності, яку не просила, але, швидше за все, понесу. Бо коли в родині з’являються діти, жертвувати доводиться тим, хто старший. Бо любов — це не лише радість, а й жертва. І ще — велике бажання, щоб хоч хтось у цьому ланцюжку колись таки подорослішав.
