Пологи у Оксани почалися несподівано — передчасно, на восьмому місяці. Лікарі швидко ухвалили рішення, і за кілька годин вона тримала на руках крихітне тіло своєї донечки. Дитину відразу помістили до кувезу — вона була занадто слабка, щоб дихати самостійно. Очи Оксани були повні сліз, а в серці — тривога, з якою неможливо було впоратися. Вона вірила, сподівалася, шепотіла крізь сльози: «Моя крихітка виживе… Ми обов’язково поїдемо додому разом…»
Дні в лікарні простягалися повільно. Оксана майже не спала, що години підходила до скла, за яким лежала її дитина, дивилася, молилася, намагалася вірити. Одного разу, виходячи з палати, вона випадково почула розмову двох медиків. У їхніх голосах не було співчуття — скоріше, втома й гіркота.
— Та, із сьомої палати… — сказав один із лікарів. — Відмовилася годувати. Каже, фігури боїться зіпсувати.
— Красива, звісно. Тільки що в голові — незрозуміло, — зітхнула медсестра.
Оксана насторожилася. Мова йшла про жінку, яка народила хлопчика кількома днями раніше. Вона не лише відмовилася годувати дитину, а й написала офіційну відмову. Мовляв, «не в її планах бути матір’ю, вона хоче жити для себе».
Чоловік, який приходив у лікарню, був тим, хто колись розбив Оксані серце. Він підходив до сина, стояв біля скла, гладив його крихітну долоню крізь рукавички. Коли він побачив, як Оксана ніжно годує хлопчика, усміхається йому, у його очах загорілося щось більше, ніж вдячність — надія.
Мати хлопчика в цей час була зайнята собою. Новий манікюр, зачіска, запис до косметолога та примірка сукні на виписку. У її голові не було місця для плачу голодної дитини чи думок про безсонні ночі. Вона щиро вважала, що робить правильно. «Я ще занадто молода, щоб сидіти з дитиною. У мене все життя попереду», — говорила вона подругам по телефону.
Оксана приходила до хлопчика щодня. Вона не забувала й про свою донечку, кожної миті мріючи, щоб у неї вистачило сил вижити. Та, на жаль… Через кілька днів лікар повідомив їй жахливу новину: дівчинка померла. Серце Оксани стиснулося. Світ потьмянів. У грудях — пустота.
Вона сиділа на ліжку, нездатна ні говорити, ні плакати. Лише обнімала себе за плечі, ніби намагаючись зібрати по шматочках своє розбите серце. І раптом у двері палати постукали. Це був він — той самий чоловік. У руках — квіти та кульки. Він підійшов, опустився на коліна й простягнув до неї руки:
— Поїхали додому… разом.
Оксана здивувалася. Вона не розуміла. Тоді він обережно поклав їй на руки немовля. Того самого хлопчика, якого вона годувала, до якого прив’язалася, як до рідного. Чоловік ухвалив рішення — він усиновлює сина сам. Але не сам. З Оксаною. Бо лише вона стала для цієї дитини справді близькою людиною. Бо лише вона змогла стати матір’ю.
Того дня вони вийшли з лікарні разом. Оксана — не сама. Поруч був чоловік, поруч була дитина. У серці — біль від втрати й світло надії.
А та інша… Мар’яна, колишня дружина чоловіка, стояла біля вікна у святковій сукні. Побачивши, що квіти й кульки дісталися не їй, а Оксані, вона зблідла. Спочатку нічого не зрозуміла. Потім кинулася коридором, зриваючись на крик:
— Це що ще таке?! Де мій чоловік?! Де мій син?!
На ресепшені її зустріла та сама медсестра, яка бачила її байдужість усі ці дні.
— Заспокойтеся, Мар’яно, — сказала вона втомлено. — Усе гаразд. Тепер ви можете спокійно займатися собою та своєю красою. У вашого сина тепер є справжня мати.
Оксана та хлопчик зникли з лікарні. Їх більше ніхто не бачив. Вони переїхали до іншого міста. Почали все спочатку. З чистого аркуша. З любов’ю та довірою.
А Мар’яна так і залишилася на порозі: з виписом, з сукнею, з ідеальною зачіскою — і ані з ким.
