Я ніколи не сподівалася, що донька мого чоловіка від першого шлюбу стане мені рідною.
Коли я вперше почула про їхній розлучення, подумала — ну, звичайна історія: не зійшлися характерами. Але чим більше я дізнавалася про минуле Андрія, тим більше дивувалася, як він витримав те, через що пройшов. Його перша дружина, Оксана, взагалі не вміла господарювати. Не готувала, не прибирала, не цікавилася нічим, окрім свого телефону та манікюру. Рятували лише магазинні вареники та рідкісні замовлення з кав’ярні. Згодом Андрій просто змирився і сам став готувати вечерю після роботи. А потім до їхньої квартири завітала теща — і все розвалилося. Сім’я тріснула по швам.
Ми з Андрієм познайомилися, коли він вже рік жив сам, а його маленькій Софійці виповнилося шість. Він тоді дуже хвилювався: як у нас складуться стосунки? А я зрозуміла одразу — якщо ми хочемо бути разом, я маю прийняти і його минуле, і Софійку. Спочатку ми просто обирали для неї подарунки, розмовляли про неї. Познайомилися ж ми лише після весілля, але я закохалася в цю дівчинку з першого погляду. Жвава, сяюча, з чистими очима — вона одразу запала мені в серце.
Перший її день народження ми святкували разом. Потім канікули, прогулянки парками, спільні кіновечори… Софійка почала проводити в нас майже весь вільний час. Її мати не заперечувала — багато працювала, втомлювалася, а бабуся поступово перебрала роль господині в домі. І я розуміла: так навіть краще. Ми з Андрієм почали будувати своє життя, враховуючи, що Софійка — тепер частина нашої сім’ї.
Але через кілька місяців у нашу теплу ідилію втрутилася реальність. Я помітила, що Софійка зовсім не привчена до побуту. Не прибирає за собою тарілки, не може приготувати навіть простий перекус. Навіть чайник не знала, як увімкнути. Я терпіла. Не хотіла псувати стосунки. Андрій, бачачи мою втому, сам брався за приготування їжі, сам накривав на стіл. Але я знала — так продовжувати не можна. Ми не виховаємо дорослу людину, якщо робитимемо все за неї.
Одного разу мій терпець урвався. Після вечері я попросила Софійку вимити за собою тарілку. Вона подивилася на мене так, ніби я запропонувала їй підкорити Говерлу. Тоді я вилила на неї все. Різко, без жалю. А через кілька годин зрозуміла, що перегнула палицю. Ми поговорили по душі, я вибачилася. І тоді між нами щось змінилося. Софійка вперше подивилася на мене не як на чужу тітку, а як на людину, якій вона справді небайдужа.
Минув час, і сталось те, що стало для нас поворотним моментом. Я пішла по справах, Андрій був на роботі. Софійка залишилася сама і вирішила здивувати нас — приготувати курку. Цілої не було, взяла філе. Вона всипала туди всю сіль, яку знайшла в домі. А коли я повернулася — кухня була в хаосі, а їжа — сирою та неїстівною. Я вибухнула. Накричала, відправила її по сіль. Вона повернулася… з мішком у десять кілограмів. Маленька дівчинка, з цим важким мішком у руках, стояла переді мною — і я розплакалася. У ту мить я зрозуміла — вона старається. Старається для нас. Старається бути частиною нашої сім’ї.
З того дня я взяла Софійку під своє крило. Ми почали вчитися готувати разом. Перші спроби були незграбними, але тепер вона може приготувати вечерю сама. У своєму домі вона тепер ділить кухню з бабусею. Готує сама, прибирає, допомагає.
Нещодавно нашому з Андрієм синові виповнився рік. І саме Софійка спекла для нього іменне печиво. Вона підійшла, сором’язливо простягнула мені коробочку — а в мене очі заповнилися сльозами. Не від зітхання, а від гордості. Від усвідомлення, що все було не даремно. Ця дівчинка — не просто донька мого чоловіка від першого шлюбу. Вона стала моєю. Рідною. Близькою. Частиною нашої нової сім’ї.
Я знаю — у світі безліч історій, де вітчим і пасербиця не знайшли спільної мови. Але я щаслива, що наша історія — зовсім інша. Так, були помилки, були сльози. Але тепер у нас є довіра, повага та любов. А що ще потрібно для справжньої родини?
