**Щоденник.**
«Нічого, ще встигну знайти синові нормальну дівчину!» — оголосила свекруха. І саме тоді я зрозуміла: між нами ніколи не буде справжнього тепла.
Коли Ярина виходила заміж за Дениса, вона вірила: з його матір’ю рано чи пізно знайдуть спільну мову. Так, жінка непроста. Любить покерувати. Але час лікує. Тим більше, що з Денисом у них було щире кохання, вони разом йшли до спільної мети, відкладали гроші, підтримували один одного.
І ось, через три роки після весілля, вони нарешті купили квартиру. Свою. Не батьківську. Не орендовану. Навіть якщо в іпотеку, навіть без меблів — але свою. Ярина мріяла, як разом вибиратимуть плитку у ванну, як Денис у вихідні збиратиме кухню, а ввечері вони питимуть чай на балконі — їхньому балконі. Мрії гріли серце, а ремонт забирав усі сили. Тому дзвінки від свекрухи перестали помічатися — їх просто не було. Ні дзвінків, ні візитів. Ярина думала: ну от, налагодилося. Мабуть, прийняла. Перестала лізти. Виявилося — помилилася.
Того дня Денис затримувався. Вже стемніло, а його все не було. Ярина почала хвилюватися. Нарешті він відписав:
— Зараз буду. Треба було забрати доньку маминої подруги, вона з дитиною. Мама попросила — незручно відмовити.
Коли він увійшов у квартиру, Ярина вже кипіла від злості.
— А ти, вибач, з яких пір таксуєш? Чи тепер ти рятівник усіх жінок за наказом матері?
Денис, втомлений, але все ще спокійний, почав пояснювати. Мовляв, колись ця жінка допомогла йому з документами в університеті. Нещодавно пішла від чоловіка, з дитиною. Нікому було забрати. Ну, мати попросила…
Ярина стиснула кулаки. Так, чуже горе — не пустий звук. Але не того ж вечора, коли він обіцяв обрати шпалери у спальню. Не того ж тижня, коли дружина сама тягне все, включаючи зустрічі з прорабами та біганину по будмагазинам. Але все ж — промовчала. Повірила. Подумала: ну раз такий. Буває.
Через кілька днів подзвонила Тетяна — Яринина подруга, яка працювала в тій же установі, що й свекруха.
— Ярино, тільки не зливай, що я сказала, — прошепотіла вона. — Але я випадково почула розмову. Твоя свекруха начальниці розповідала, як її подруга виростила шикарну доньку. Розумниця, красуня, з дитиною, але вся така гідна. А головне — Денис із нею, мовляв, уже спілкується. Уявляєш?
Ярина зіп’ялася усередині.
— І ще… — продовжила Тетяна. — Твоя свекруха сказала, що «нічого, ще встигне знайти синові нормальну дівчину». Так і заявила, вголос. При начальниці!
У Ярини в голові ніби хтось світло ввімкнув. Раптом усе стало зрозуміло: чому саме цю жінку «нікому було зустріти», чому так раптом чоловік став «добрим самаритянином» за проханням матері. Усе — сплановано. Усе — прораховано.
Того вечора Дениса знову не було вдома. Ярина подзвонила йому — він відповів звичним тоном:
— Да я знову відвіз її… Тяжко ж із дитиною…
Ярина мовчки кинула трубку. На очі набігали сльози, але вона вже знала: плакати безглуздо. Її шлюб зараз — це не двоє, це троє. Вона, він — і його мати. А мати явно вирішила, що пора «оновити» дружину сина на ту, що відповідає її вимогам: без минулого шлюбу, без недоліків, зате «вдячна та керована».
Чому свекруха так легко маніпулює сином? Ярина задавала собі це питання щоночі. Мабуть, тому що завжди вміла змусити його почуватися винним. Бо з дитинства вбивала: «Я знаю, як краще». А він звик слухати. І слухає досі.
Ярина довго сиділа у тиші. В голові крутилося лише одне: «А де в усьому цьому — я? Де повага? Де кордони? Де хоч крапля розуміння, що я — його дружина, а не тимчасова супутниця?»
Вона знала: попереду — серйозна розмова. А може, не одна. І, можливо, їй доведеться ухвалити рішення, від якого залежить все її подальше життя. Але одне вона зрозуміла точно — якщо не поставити крапку зараз, то три крапки стоятимуть все життя. І ставитиме їх не вона.
