Син більше зі мною не розмовляє… І я не знаю, коли саме він став для мене чужим.
У мене є тільки один син. Моя крихітка. Моя опора. Моя гордість. Йому зараз тридцять, а мені — шістдесят один. Все своє життя я віддала йому. Працювала на межі сил, ночами не спала, молилася. Він від першого шлюбу. Зараз у нього є своя сім’я, дружина, нещодавно народилася довгоочікувана донечка — моя онука. Здавалося б, живи й радій, адже навіть житла у нас поруч, через подвір’я. Але ні… Ми майже не спілкуємося.
До народження онуки все було інакше. Ми з сином були близькі, він часто приходив у гості, радився. Іншеді просто заходив, щоб випити чаю й поговорити по душі. Я відчувала — я йому потрібна. А тепер між нами стіна. Він став далеким, наче я його чимось зрадила. Він ображений, але за що — не розумію.
Я намагалася обережно запитати в нього самого — мовчить. Через дружину — вона лише каже: «Розберіться самі». А як розбиратися, якщо він уникає будь-якої розмови?
Коли він був дитиною, часто хворів. Я тоді сама все тягнула. Другий чоловік — добрий, але м’якотілий. Син його за вітчима не вважав, і той не наполягав. Усі клопоти, всі труднощі, вся строгість — усе було на мені. І за матір, і за батька. Ми пройшли крізь багато чого: погана компанія, підозри на наркотики, відчайдушний підлітковий бунт… Мені доводилося бути суворою. Не зі злості, а зі страху. Боялася його втратити. Я не була ідеальною матір’ю, ні. Але я була єдиною, хто ніколи не відступав.
А от що дивно: все погіршилося через якусь дрібницю. Я попросила його допомогти із комп’ютером. Ну не розумію я в цих оновленнях, програмах… Раніше він допомагав без питань. А тут — зітхнув, встав, покликав дружину й просто пішов. Навіть паляничок, що спекла, не взяв. Просто пішов. І з того часу — мовчанка.
Спочатку думала — охолоне, сам повернеться. Але минув місяць, другий, третій… Нічого. Він навіть не каже, коли їде за кордон — дізнаюся випадково від знайомих. Онуку бачу, лише коли приводить невістка. Вона ввічлива, але холодна. Жодного зайвого слова. А якщо спитаю про сина, лише повторює: «Це не моя справа. Розмовляйте самі».
Я вже й дзвонити перестала — боюся здатися нав’язливою. Думала, може, відступити, дати йому простір, він засумує. Але ні… Чим більше я мовчу, тим далі він йде.
Знаєте, найгірше — не те, що він сердиться чи ображений. Найгірше — це мовчанка. Повна байдужість. Я для нього наче перестала існувати. Він не приходить, не дзвонить, не цікавиться, як мої справи, як моє здоров’я. Навіть не запитав, коли я недавно ліжала в лікарні — про це дізналася лише невістка, і то випадково.
Я не розумію. Я не сварилася, не лізла в їхню сім’ю, не нав’язувалася. Допомагала, коли просили. Гроші давала, підтримувала. Невже я не заслужила хоч простої людської розмови?
Ночами не сплю. Перебираю в думках кожне слово, кожну зустріч, шукаю, де помилилася. Може, щось не зрозуміла? Може, ненароком образила? Чи просто ставлю йому непотрібна?
Кажуть, діти виростають і віддаляються. Але ж не так — не в мертвій тиші. Я ж не чужа. Я його мати.
Зараз я ніби ходжу по скла — кожне спогад про нього ранить. Дивлюся на фото, на його дитячі малюнки й не можу повірити, що той веселий хлопчисько тепер закривається від мене, як від ворога.
Я не прошу багато. Мені не потрібні подарунки, гроші, почесті. Мені потрібна лише його присутність. Його голос. Його «мам, привіт».
Скажіть, що робити? Як повернути сина, якщо він сам віддалився? Що сказати, якщо він не хоче слухати? Чи, може, справді — просто залишити все як є? Але як жити, коли серце розривається від болю, а рідний син поводиться так, ніби тебе вже немає?..
