Я й уявити не могла, що донька мого чоловіка від першого шлюбу стане для мене рідною.
Коли я вперше почула про їхній розлучення, подумала — ну, звичайна історія: не зійшлися характерами. Але чим більше я дізнавалася про минуле Андрія, тим більше дивувалася, як він витримав те, через що йому довелося пройти. Його перша дружина, Оксана, не знала, що таке побут. Вона не готувала, не прибирала, нічим не цікавилася, окрім свого телефону та манікюру. Рятували лише вареники з магазину та рідкісні доставки з кав’ярні. З часом Андрій змирився і сам став готувати вечерю після роботи. А потім у їхню квартиру заселилася теща — і все розвалилося. Сім’я дала тріщину.
Ми з Андрієм познайомилися, коли він уже рік жив один, а його маленькій Софійці виповнилося шість. Він тоді дуже хвилювався: як у нас складуться стосунки? А я вже розуміла — якщо ми хочемо бути разом, я маю прийняти і його минуле, і Софійку. Спочатку ми просто обирали їй подарунки, розмовляли про неї. Познайомилися ми лише після весілля, але я закохалася в цю малу з першого погляду. Жвава, смішлива, з чистими, як ранкова роса, очима — вона одразу ж залізла мені в саме серце.
Перший її День народження ми святкували втрьох. Потім були канікули, прогулянки парками, кіно разом… Софійка почала проводити у нас майже весь вільний час. Її мама не заперечувала — вона багато працювала, втомлювалася, а бабуся дівчинки все частіше брала на себе роль господині в домі. І я розуміла: так навіть краще. Ми з Андрієм стали планувати життя, де Софійка — тепер частина нашої родини.
Але через кілька місяців у нашу теплу ідилію втрутилася реальність. Я помітила, що Софійка зовсім не знає побутових речей. Не вимиє за собою тарілку, не зварить собі чаю. Навіть не знала, як увімкнути чайник. Я терпіла. Не хотіла псувати стосунки. Андрій, бачачи мою втому, сам брався за готування, сам накривав на стіл. Але я розуміла — так не може тривати. Ми не виховаємо самостійну людину, якщо все робитимемо за неї.
Одного разу мій терпець урвався. Після вечері я попросила Софійку вимити свій тарілку. Вона здивовано на мене подивилася, немов я запропонувала їй підкорити Говерлу. Тоді я висказала їй усе. Різко, без церемоній. А через годину зрозуміла, що перегнула. Ми поговорили по душі, я вибачилася. І тоді між нами щось змінилося. Софійка вперше подивилася на мене не як на чужу тітку, а як на людину, якій вона небайдужа.
Минув час, і сталося те, що визначило нашу подальшу історію. Я пішла по справах, Андрій був на роботі. Софійка залишилася сама і вирішила здивувати нас — приготувати курку. Цілої не було, взяла філе. Вона всипала туди всю сіль, яку знайшла вдома. А коли я повернулася — кухня була в хаосі, а їжа — сирою. Я вибухнула. Наповідала, послала її по сіль. Вона повернулася… з десятикілограмовим мішком. Маленька дівчинка, з цим тягарем у руках, стояла переді мною, і я розплакалася. У ту мить я зрозуміла — вона намагається. Намагається для нас. Намагається бути частиною нашої родини.
З того дня я взяла Софійку під своє крило. Ми почали вчитися готувати разом. Перші спроби були незграбними, але тепер вона може приготувати вечерю без моєї допомоги. У своїй хаті вона тепер ділить кухню з бабусею. Готує сама, прибирає, допомагає.
Нещодавно нашому синові Романові виповнився рік. І саме Софійка спекла для нього іменні печива. Вона прийшла, соромливо простягнула мені коробочку, а в мені сльози на очі набігли. Не від зворушення — від гордості. Я зрозуміла, що все було не даремно. Ця дівчинка — не просто донька мого чоловіка від першого шлюбу. Вона стала моєю. Рідною. Родинною.
Я знаю, що в світі багато історій, де мачуха та пасербиця не знайшли спільної мови. Але я щаслива, що наша історія — зовсім інша. Так, були помилки, були сльози. Але зараз у нас — довіра, повага та любов. А що ще потрібно для справжньої родини?
