Мене принижували все життя, а тепер вимагають, щоб я доглядала за хворою матір’ю.
Я, Наталка, була останньою й небажаною дитиною у великій сім’ї. Окрім мене, у батьків було ще четверо дітей — два брати й дві сестри. Мама не раз нагадувала, що мене не планували. «Довелося народжувати, пізно було переривати», — казала вона, і ці слова печели, як розпечений залізний прут. З дитинства я почувалася чужою, непотрібною, ніби помилкою, яку просто терплять. Цей біль супроводжував мене все життя, отруюючи кожен день.
Ми жили в невеличкому містечку біля Житомира. Батьки пишалися лише старшими синами — Іваном та Петром. Вони були їхньою гордістю: відмінники у школі, червоні дипломи в університеті, престижні посади у київських офісах. Обидва давно одружені, їхні діти вчаться у елітних школах. Я майже не знала їх — коли я народилася, вони вже виїжджали на навчання. Сестри, Оксана та Мар’яна, теж були маминими улюбленицями. Вони вдало вийшли заміж, одна навіть стала відомою співачкою. У них просторих будинки, дорогі авто, діти у приватних школах. Мама хвалилася ними перед усіма, а мене називала невдахою.
Сестри ненавиділи мене. Вони вимушено нянчилися зі мною у дитинстві, але не пропускали нагоди знущатися. «Ти завжди будеш гіршою за нас», — кидали вони, регочучи. Коли в домі бували гості, мама діставала альбоми з фотографіями старших дітей, розповідала про їхні успіхи, а про мене говорила: «Наталка? Та вона нічого не досягла, ледве навчається». Я старалася, але мої зусилля ніхто не помічав. Після школи я вивчилася на швачку, отримала диплом і влаштувалася у невелику майстерню. Мені подобалося шити, я знаходила в цьому радість і заробляла непогані гроші. Але батьки лише похрюкували: «Швачка? Це не професія». Я пішла з дому, жила у гуртожитку, а потім зняла квартиру, щоб не чути їхніх докорів.
За кілька років я зустріла Олега. Він став моїм порятунком. Ми одружилися, у нас народилася донечка, Соломійка. Вперше я була щаслива. Але доля вдарила знову: Олег і Соня загинули в аварії. Моє серце розірвалося на шматки. Я залишилася сама, у порожнечі, де не було місця надії. Рідні не підтримали мене. Жодного дзвінка, жодного слова співчуття — ніби я й мій біль не існували. Єдиною опорою стали колеги з майстерні. Десять років я жила, заглибившись у роботу, намагаючись не згадувати той день, коли втратила все.
Нещодавно в моєму житті з’явився чоловік, Тарас. Він доглядає за мною, але я поки не готова до нових стосунків — застарілі рани ще загоюються. І ось, коли я почала поступово відкриватися світу, рідні раптом згадали про мене. Батько помер кілька років тому, а мама тепер прикута до ліжка. Їй потрібен догляд, але старші діти, такі успішні й зайняті, не хочуть витрачати на це час. Вони подзвонили мені, ніби я їхня остання надія. «Тобі ж усе одно нічим зайнятися, подбай про матір. Хоч якась від тебе користь», — заявили брати. Сестри підтвердили: «Ти зобов’язана, це твій обов’язок».
Я була в шоці. Ці люди все життя принижували мене, називали нікчемою, сміялися з моїх мрій. Вони не підтримали мене у найчорніші дні, а тепер вимагають, щоб я кинула все й доглядала за матір’ю, яка ніколи мене не любила? За матір’ю, яка відкрито шкодувала, що народила мене, яка хвалила всіх, крім мене? Я відмовилася. «Розбирайтеся самі», — відповіла я, і у моєму голосі звучала твердість. Після цього посипалися погрози: брати кричали, що позбавлять мене спадщини, сестри обіцяли очорнити перед усіма. Але мені байдуже. Їхні слова більше не болять — я занадто довго терпіла.
Моє серце болить, але не через їхні погрози, а через те, що я ніколи не була для них родиною. Вони бачили у мені лише тягар, а тепер — безкоштовну сидєлку. Я не повернуся до їхнього світу, де мене топтали. Мама нехай отримує догляд від тих, ким вона пишалася, — від своїх «успішних» дітей. А я житиму для себе, для свого майбутнього. Тарас запрошує мене почати все знову, і, можливо, я погоджуся. Але одне я знаю точно: я більше не дозволятиму своїй родині ламати мене. Вони втратили мене назавжди, і це їхній вибір, а не мій.
