Ось що трапилось після п’яти років шлюбу. Ми з чоловіком вирішили трохи перепочити та поїхали у невелику відпустку в Карпати — не за кордон, не в розкішний готель, а просто змінити обстановку, відволектись від вічної рутини, кредитів та щоденної метушні. Єдине, що мене хвилювало перед від’їздом — кому залишити нашого улюбленого песика на ім’я Барсік. Ми взяли його два роки тому з притулку. Він став для нас як дитина — відданий, розумний і неймовірно ласкавий.
Друзі не змогли допомогти, у свекрухи чоловік зі страшною алергією, тож у підсумку я попросила маму. Вона не одразу, але погодилась. Тоді мені здавалось, що вона змирилась із нашим вибором — навіть іноді приносила йому смаколики та гралась. Я зібрала все необхідне — корм, іграшки, лежанку, миски — і відвезла до неї.
Я поїхала із спокійним сердцем. Але коли повернулась через тиждень, перше, що кинулось у вічі — порожнеча. У хаті не було Барсіка. Ні його мисок, ні іграшок, ні місця, де він любив спати. Я в паніці подзвонила матері. Вона довго не брала слухавку, а коли нарешті відповіла, сказала це таким спокійним тоном, ніби мова йшла не про живого друга, а про стару річ:
— Я віднесла його назад у притулок. Вам уже час дітей заводити, а не з собакою баловатись.
У ту мить усе всередині мене обірвалось. Мені здавалось, що земля пірнула з-під ніг. Я не могла повірити, що мати, з якою я прожила все життя, могла так вчинити — зрадити нас, зрадити Барсіка. Навіть не запитавши, навіть не попередивши.
Вона далі щось говорила про те, що тепер у нас «немає зайвих відволікань», що «материнський інстинкт» треба витрачати на дитину, але я вже не чула. Я кинула трубку, і ми з чоловіком одразу ж поїхали до притулку.
Там нас зустріли холодно. Виявилось, мати наговорила працівникам, що ми чекаємо дитину і не можемо впоратись із собакою. Ми довго пояснювали, благали, розповідали нашу історію, показували фото, документи, листування з лікарем. У підсумку нам повірили. Барсік повернувся додому. Переляканий, збентежений, він не одразу підійшов до мене. А коли притулився — я розплакалась, як ніколи у житті. У притулку попросили наш номер, щоб іноді дізнаватись, як у нього справи.
З матір’ю я з того дня не спілкуюсь. Не можу. Як пробачити те, що для тебе — родина, а для неї — просто «завада» на шляху до «онуків»?
Мені всього двадцять п’ять. Ми з чоловіком любимо одне одного, живемо чесно, працюємо, платимо іпотеку. У нас не ідеальне життя, але ми щасливі. Так, ми не плануємо дітей зараз — бо хочемо бути готовими. Душею, грошима, силами. Ми не відмовляємось від дітей, але й не хочемо їх «для галочки», щоб «мати була задоволена».
А собака… Так, можливо, для когось це просто тварина. Але для нас Барсік — частина родини. І якщо я не готова зараз стати мамою дитини, це не значить, що у мене немає любові, турботи та відповідальності. Я віддаю їх нашому Барсіку. І це не заважає, а навпаки — вчить і готує. Він став мостиком до розуміння, як багато значить бути опорою для того, хто повністю від тебе залежить.
Мати ж цього бачити не захотіла. Для неї — усе має бути за її правилами: одружились — народжуйте, не народили — виненВона все ще не розуміє, що родина — це не тільки кров, а й ті, кого ми обираємо любити.
