Це сталося після п’яти років шлюбу. Ми з чоловіком нарешті вирішили трохи перепочити та поїхали у невеличку подорож у Карпати — не за кордон, не в розкішний готель, а просто змінити обстановку, розвіятися, відволіктися від нескінченних змін, іпотеки та щоденної метушні. Єдине, що залишалося тривожною нотою перед від’їздом — кому доручити нашого улюбленого пса на ім’я Буся. Ми забрали його два роки тому з притулку. Він став для нас як дитина — вірний, розумний і безкінечно ніжний.
Наші друзі не змогли допомогти, у свекрухи чоловік з сильною алергією, і врешті я вирішила попросити маму. Вона не відразу, але погодилась. Тоді здавалося, що вона уже змирилася з тим, що у нас є пес. Навіть іноді приносила йому смаколики і грала з ним. Я зібрала все необхідне — корм, іграшки, лежанку, миски — і відвезла Буська до мами.
Я поїхала зі спокійним серцем. Але коли через тиждень повернулася додому, перше, що вдарило мене в очі — порожнеча. В квартирі не було Бусі. Ні його мисок, ні іграшок, ні місця, де він завжди спав. У паніці я обдзвонила матір. Вона довго не піднімала трубку, а коли нарешті відповіла, сказала це своїм рівним голосом, ніби мова йшла не про живого друга, а про стару річ:
— Я віднесла його назад у притулок. Вам вже час заводити дітей, а не з собакою возитися.
У ту мить усе всередині мене перервалося. Мені здалося, що земля пішла з-під ніг. Я не могла повірити, що мати, з якою я прожила все життя, змогла так вчинити — зрадити нас, зрадити Бусю. Навіть не запитавши, навіть не попередивши.
Вона продовжувала говорити в трубку, що тепер у нас «немає відволікань», що «материнський інстинкт» треба спрямувати на дитину, а не на пса, але я вже її не чула. Я кинула трубку, і ми з чоловіком одразу ж поїхали до притулку.
Там нас зустріли з холодом. Виявилося, що мама розказала працівникам казку про те, що ми з чоловіком чекаємо дитину і не справляємося з утриманням собаки. Ми довго пояснювали, благали, розповідали нашу історію, показували фото, документи, листування з ветлікарем. Нарешті нам повірили. Буся повернувся додому. Наляканий, збентежений, він не відразу підійшов до мене. А коли пригорнувся — я розплакалася, як ніколи в житті. У притулку попросили наш номер, щоб час від часу дізнаватися, як у нього справи.
З матір’ю я з того дня не спілкуюся. Не можу. Як пробачити те, що для тебе — родина, а для неї — просто «перешкода» на шляху до «онучок»?
Мені всього двадцять п’ять. Ми з чоловіком любимо одне одного, живемо чесно, працюємо, виплачуємо іпотеку. У нас не ідеальне життя, але ми щасливі. Так, ми не плануємо дітей прямо зараз — тому що хочемо бути готовими. Морально, фінансово, фізично. Ми не відмовляємося від дітей, але й не хочемо їх заради галочки, щоб «мати була задоволена».
А пес… Так, можливо, для когось це просто тварина. Але для нас Буся — частина родини. І якщо я не готова зараз стати мамою дитини, це не означає, що у мене немає любові, піклування та відповідальності. Я віддаю їх нашому Бусі. І це не заважає, а навпаки — вчить і готує. Він став містком до розуміння, як це важливо — бути опорою для того, хто повністю від тебе залежить.
Мати ж не захотіла цього бачити. Для неї — все має бути за її шаблоном: розписалися — народжуйте, не народили — винні. А те, що ми живемо за своїми правилами, без скандалів, з повагою одне до одного, будуємо фундамент — не рахується.
З того дня вона кілька разів намагалася поговорити. Писала повідомлення, дзвонила. Навіть пробувала приїхати. Але я не відкриваю. Я не готова. Можливо, одного дня пробачу. Але не зараз. Зрада — це не коли людина помиляється. А коли робить це усвідомлено, холоднокровно, на шкоду тобі. Саме так вчинила моя мати. І це біль, з якою я поки не впоралася.
А Буся зараз спить у мене на колінах. Він знову почав посміхатися. І я теж. Ми знову родина. І одного дня, коли настане час, наша дитина виростатиме поруч із ним. Бо Буся — наш перший син. Пес, який навчив нас відповідальності, вірності та безумовної любові.
