«Мені огидно дивитися на тебе в такому вигляді» — чоловік пішов спати в іншу кімнату, поки я не «приведу себе до ладу».
Дитині три місяці. Три місяці, як я живу з відчуттям, що втратила не лише себе, а й ту, ким була колись. Я не просто мати — я пральна машина, блендер, швидка допомога, подушка, на якій засинає моя дитина, та боксерська груша для всіх інших. Бо в цій родині, схоже, думають, що я ще й маю виглядати, як фотомодель.
До вагітності я дійсно дбала про себе. Не тому, що хтось змушував, а тому, що мені це подобалося. Доглянуті нігті, чисті волосся, гладка шкіра, струнка фігура — я пишалася своїм виглядом. Навіть коли живіт уже був великий, я все одно старалася бути в формі — слідкувала за харчуванням, ходила в басейн, щоб підтримувати тонус. Я не ледарка. Я жінка, яка любила себе.
Але після пологів усе змінилося. Наче я не народжувала, а пройшла через військову операцію. Тіло боліло так, ніби по ньому проїхався танк. Шви, безсонні ночі, нескінченний плач, годування, коліки, страх, що я щось роблю не так. Я втратила себе, так, але не тому що хотіла — а тому що дитина забрала всю мою енергію, час і сили. І ніхто не допоміг.
Чоловік вважає, що я просто «запустила себе». Що мені «не хочеться» виглядати добре. А я б подивилася на нього, якби він хоча б день пожив на моєму місці. Його мати, моя свекруха, взагалі порівнює мене з собою: «Я в твої роки і з немовлям усе встигала! І гарна була, і чоловік задоволений». Тільки от вона «встигала», бо в неї завжди хтось допомагав — бабусі, сестри, сусідки. А в мене — нікого. Мати — в іншому місті. Свекруха заходить «на чай» на п’ять хвилин раз на тиждень, гляне на дитину — та й іде з виглядом, ніби зробила подвиг. А чоловік? Він «втомлюється» на роботі. І все.
Днями він сказав, що йому «огидно» дивитися на мене у заношеній піжамі з брудною гулькою на голові. Що я маю хоча б вдома якось «освіжити обличчя». Маска, туш, блиск для губ — мовляв, це ж не так складно. Йому тяжко, бачите, жити поряд із жінкою, яка не дбає про себе.
Це були ножі. Ні — я не перебільшую. Це було саме так. Наче він витяг серце й розмазав його по підлозі. Я не робот. Мені боляче. Мені важко. Я теж хочу спати. Я теж хочу в душ. Я теж хочу хоч півгодини тиші. Але ніхто цього не бачить. Зате всі бачать: не нафарбована. Ага. Жах.
Він пішов спати в іншу кімнату. Демонстративно. Ніби сказав: «Коли знову станеш людиною — повернуся». А поки що ти — втомлена тінь.
Моя мати сказала різко: «Любові нема. Усе, крапка. Розлучайся». Я не можу. Я його люблю. Все ще. Попри все. Не хочу руйнувати нашу родину. Не хочу, щоб моя дитина росла без батька. Але все частіше ловлю себе на думці, що, може, мати права. Що якби він дійсно мене любив, він би не дивився, а побачив. Не докоряв, а допоміг. Не відвертався, а обійняв. І тоді, можливо, я б знову відчула себе жінкою.
Що робити — не знаю. Поки просто живу. День за днем. Від безсонної ночі до ранкового плачу. Від криків дитини до осудливого погляду чоловіка. І лише в рідкісні хвилини, коли дитина засинає, я сижу в темряві й згадую себе такою, якою була. Гарною. Усміхненою. Легкою. Впевненою.
І питаю: а вона колись повернеться?..
