Щоденник.
Це сталося після п’яти років шлюбу. Ми з чоловіком вирішили трохи перепочити й поїхали у невеличку подорож у Карпати — не за кордон, не в розкішний готель, а просто змінити обстановку, відволектися від постійних переробок, іпотеки та щоденної метушні. Єдине, що мене турбувало перед від’їздом — кому залишити нашого улюбленого пса на ім’я Боня. Ми взяли його з притулку два роки тому. Він став для нас як дитина — відданий, розумний і неймовірно ніжний.
Друзі не змогли допомогти, у свекрухи чоловік з алергією, тож у кінці кінців я попросила маму. Вона не відразу, але погодилася. Тоді мені здалося, що вона змирилася з тим, що в нас є пес. Навіть іногда приносила йому смаколики й гралася. Я зібрала все необхідне — корм, іграшки, лежанку, миски — і відвезла до мами.
Я поїхала із спокійним серцем. Та коли через тиждень повернулася додому, перше, що впало в очі — порожнеча. У квартирі не було Боні. Ні його мисок, ні іграшок, ні місця. У паніці я почала дзвонити матері. Довго не піднімала трубку, а коли нарешті відповіла, сказала це спокійним голосом, ніби йшлося не про живого друга, а про стару річ:
— Я відвела його назад у притулок. Вам би вже дітей робити, а не з собакою возитися.
У ту мить усе всередині мене завмерло. Земля пливла з-під ніг. Я не могла повірити, що мати, з якою я прожила все життя, змогла так вчинити — зрадити нас, зрадити Боню. Навіть не запитати, навіть не попередити.
Вона далі щось говорила про поганий інстинкт материнства, про те, що «відволікатися» треба не на собак, а на дітей, але я вже не чула. Кинула трубку, і ми з чоловіком одразу поїхали до притулку.
Там нас зустріли з холодом. Виявилося, що мама розповіла працівникам нісенітниці про те, що ми чекаємо дитину й не справляємося з псом. Довго доводили, благали, розповідали нашу історію, показували фото, документи, листування з лікарем. Нарешті нам повірили. Боня повернувся додому. Наляканий, збентежений, він не відразу підійшов до мене. А коли притулився — я розплакалася, як ніколи. У притулку попросили наш номер, щоб іноді дізнаватися, як у нього справи.
З матір’ю відтоді не спілкуюся. Не можу. Як пробачити те, що для мене — родина, а для неї — просто «завада» на шляху до «онучок»?
Мені лише двадцять п’ять. Ми з чоловіком кохаємо одне одного, живемо чесно, працюємо, платимо за квартиру. Життя в нас не ідеальне, але ми щасливі. Так, зараз ми не плануємо дітей — бо хочемо бути готовими. Морально, фінансово, фізично. Не відмовляємося, але й не робимо їх заради галочки, щоб «мати була задоволена».
А пес… Так, можливо, для когось це просто тварина. Але для нас Боня — частина сім’ї. І якщо я не готова стати матір’ю зараз, це не означає, що в мене немає любові, турботи та відповідальності. Я віддаю їх нашому Боні. І це не заважає, а навпаки — вчить і готує. Він став мостом до розуміння, як багато значить бути опорою для того, хто повністю залежить від тебе.
Мама ж цього бачити не захотіла. Для неї все має бути за її шаблоном: одружилися — народжуйте, не народили — винен. А те, що ми живемо за своїми правилами, без скандалів, з повагою, будуємо основу — не рахується.
Вона кілька разів намагалася поговорити. Писала, дзвонила. Навіть приїжджала. Але я не відкриваю. Не готова. Можливо, одного дня пробачу. Але не зараз. Зрада — це не коли людина помиляється. А коли робить це усвідомлено, холоднокровно, заради своєї вигоди. Саме так вчинила моя мати. І це біль, з яким я поки не впоралася.
А Боня зараз спить у мене на колінах. Знову почав посміхатися. І я теж. Ми знову родина. І колись, коли настане час, наша дитина виросте поруч із ним. Бо Боня — наш перший син. Пес, який навчив нас відповідальності, вірності та безмежної любові.
Життя — не про те, щоб задовольняти чиїсь очікування. Воно про те, щоб знаходити щастя у своєму виборі. Навіть якщо це лишень лапа, яка тебе зігріває.
