Сьогодні мені хочеться розповісти про історію мого друга, з яким ми разом вчилися у Львові. Його звуть Олег, йому двадцять два, і він мешкає у батьківській трикімнатній квартирі у Сихові – спальному районі Львова. Звичайна ситуація: під одним дахом живуть три покоління – батьки, він і сім’я старшого брата, у якого нещодавно рік тому народилася дитина.
Брат Олега, Ярослав, заробляє небагато, і власне житло поки що не по кишені, тому з дружиною Марією та малечею вони живуть разом із батьками та молодшим братом. Кожен має свою кімнату, кухня та ванна – спільні. Буває тіснувато, але досі всі ладненько співіснували. Олег не нарікав – тримав дистанцію, вчився, підробляв і, як то кажуть, нікому не заважав.
Але одного дня Марія, дружина Ярослава, підійшла до Олега з «дуже важливою» пропозицією:
– Олеже, ну у нас же маленька дитина… Може, поміняємося кімнатами? У тебе ж вікна на сонячний бік, а у нас постійно півтемрява і, здається, навіть сиро… Для дитини це зовсім некорисно.
Олег трохи здивувався. Він точно знав, що про «сирість» – повна нісенітниця, раніше ніхто на це не скаржився. До того ж його кімната, хоч і менша на два метри, зате зручніша: квадратна, тепла, затишна. А у брата з дружиною – балкон, видовжені стіни та постійний протяг. І не варто забувати, що саме через той балкон мама сушить білизну, тато зберігає інструменти, а Ярослав виходить туди курити.
Марія не відступала:
– Ну у нас кімната все одно більша! А якщо тобі не подобається, що там прохолодно, то ти ж хлопець – візьми і запіни вікна. Не біологія!
Олега це почало дратувати. Від нього хотіли відібрати його простір, прикриваючись дитиною. Ярослав мовчав, ніби йому відрізали язика. Жодного разу не обмовився, що хотів би переїхати. Лише Марія кружляла, наговорячи, що це «правильно», що він «повинен»…
Олег відмовив. Ввічливо, але рішуче. Він не хотів жити у прохідній кімнаті з балконом, куди кожні півгодини будуть заходити по шкарпетки, пелюшки чи цигарки. Він не хотів втрачати право запросити додому дівчину і не боятися, що саме в цю мить хтось почне шарити за порошком.
– Кімната батьків – їхня територія. Брата – для його сім’ї. А моя – єдине, що в мене є, – сказав він Марії. – Вибач, але мінятися я не збираюся.
Після цієї розмови атмосфера вдома різко загострилася. Марія перестала з ним вітатися, мовчки проходила повз, косилася, наче він зробив щось жахливе. Ярослав поводився так, ніби проблеми взагалі не існує. Батьки трималися осторонь, намагалися не втручатися.
Олег це все бачив, але не звертав уваги. Він розумів, що у Марії зручна тактика – тиснути через «сестринську турботу» та «потреби дитини». Але в цих маніпуляціях не було місця його інтересам.
– Я не проти допомогти, – сказав він мені. – Але чому це обов’язково має бути за рахунок мого комфорту? Чому саме я маю поступатися, а не вони повинні вирішувати свої проблеми?
Він правий. У кожного є право на особисті кордони. Навіть якщо ти мешкаєш у батьківській хаті. Навіть якщо тобі двадцять два. Навіть якщо у когось з’явилася дитина.
Марія образилася. Звичайно. Їй не вдалося перелаштувати все під себе. Але Олег упевнений – це не його провина. І він не має наміру почуватися винним за те, що не віддав своє єдине особисте місце.
Інколи, щоб захистити себе, треба просто сказати тверде «ні».
