“Мені огидно дивитися на тебе в такому вигляді” — чоловік пішов спати в іншу кімнату, поки я не “приведу себе в порядок”.
Дитині три місяці. Три місяці, як я живу з відчуттям, що втратила не лише себе, а й ту, ким була раніше. Я не просто мама — я пральна машина, кухонний комбайн, швидка допомога, подушка, на якій засинає моя дитина, та іграшка для биття — для всіх інших. Бо в цій родині, схоже, вважають, що я ще й повинна виглядати як з обкладинки журналу.
До вагітності я справді дбала про себе. Не тому, що хтось змушував, а тому що мені це подобалось. Доглянуті нігті, чисті волосся, гладка шкіра, струнка фігура — я пишалася своїм виглядом. Навіть коли живіт уже виріс, я все одно старалася бути в формі, стежила за харчуванням, ходила в басейн, щоб підтримувати себе. Я не ледарка. Я була жінкою, яка любила себе.
Але після пологів усе змінилося. Наче я не народила, а пройшла через військову операцію. Тіло боліло так, ніби по ньому проїхався танк. Шви, безсонні ночі, нескінченний плач, годування, кольки, страх, що роблю щось неправильно. Я втратила себе — не тому що хотіла, а тому що дитина забрала всю мою енергію, час і сили. І ніхто не допоміг.
Чоловік гадає, що я просто “запустилася”. Що мені “не хочеться” виглядати гарно. А я б подивилася на нього, якби хоч день прожив на моєму місці. Його матір, моя свекруха, взагалі зі мною звіряється: «Я в твої роки і з дитиною все встигала! І гарна була, і чоловік задоволений». Але ж вона “встигала”, бо в неї завжди хтось допомагав — бабусі, сестри, сусіди. А в мене — нікого. Моя мама — в іншому місті. Свекруха заходить “на чай” на п’ять хвилин раз на тиждень, погляне на маля — і йде з виглядом, ніби зробила подвиг. А чоловік? Він “втомлюється” на роботі. І все.
Недавно він сказав, що йому “огидно” дивитися на мене у залатаній піжамі з закрученою в гульку нечесаною кіскою. Що я хоч удома могла б “освіжити обличчя”. Маска, туш, блиск для губ — каже, не так вже й складно. Йому, бачите, важко жити поряд із жінкою, яка “не дбає” про себе.
Це було як ніж у серце. Ні, я не перебільшую. Саме так. Ніби він вийняв моє серце й розмазав його по підлозі. Я не робот. Мені боляче. Я теж хочу спати. Я теж хочу в душ. Я теж хочу хвилину тиші. Але ніхто цього не бачить. Зате всі помічають: не нафарбована. Так… Жах.
Він пішов спати в іншу кімнату. Демонстративно. Наче сказав: “Коли знову станеш людиною — повернуся”. А поки що я — виснажена тінь.
Моя мама сказала різко: “Любові немає. Все, крапка. Розлучайся”. Я не можу. Я його люблю. Досі. Незважаючи ні на що. Не хочу руйнувати нашу родину. Не хочу, щоб моя дитина росла без батька. Але все частіше ловлю себе на думці, що, можливо, мама права. Що якби він справді мене любив — він би не дивився, а побачив. Не докоряв, а допоміг. Не відвертався, а пригорнув. І тоді, можливо, я б знову відчула себе жінкою.
Що робити — не знаю. Поки просто живу. День за днем. Від безсонної ночі до ранкового плачу. Від крику дитини до докірливого погляду чоловіка. І лише в рідкісні хвилини, коли дитина засинає, я сиджу в темряві й згадую себе таку, якою була. Гарною. Усміхненою. Легкою. Впевненою.
І запитую: а чи повернеться вона колись?
