Моя свекруха доводить мене порівняннями зі своєю донькою, а тепер дійшла й до онуків!
Я, Марічка, заміжня за Тарasом уже вісім років, і всі ці роки живу у стані війни зі свекрухою, Ганною Іванівною. Що б я не зробила — усе не так, а от її донька, Оленка, — саме досконалість. Спочатку я терпіла, але тепер вона перейшла всі межі: почала порівнювати наших дітей. Моє терпіння лопнуло, і я не збираюся мовчати, коли справа стосується мого сина!
Ми з Тарасом одружились відразу після університету. Жили в невеличкому містечку під Харковом, грошей не вистачало, але йти до свекрухи я не хотіла. Ганна Іванівна з першого дня мене не злюбила. Тарас заспокоював: «Мама до всіх моїх дівчат так ставиться, вважає, що ніхто мене не вартий». Це не втішало. Ми тіснились у гуртожитку, потім почали знімати квартиру, збирали кожну гривню. Коли свекруха дізналась, що ми знімаємо житло, влаштувала скандал: «Нащо витрачати гроші? Жили б у мене, накопили б на свою квартиру!» Чотири роки вона докоряла нам за це рішення, ніби ми злочинці. Особливо боліло те, що Оленка, сестра Тараса, також вийшла заміж і не захотіла жити зі свекрухою — і, о диво, Ганна Іванівна благословила їх на самостійне життя! «Молодці, не варто тіснитись зі свекрухою», — казала вона. Тарас був у шоці. «Мамо, чому ми з Марічкою погані, що виїхали, а Оленка з чоловіком — молодці?» — запитав він. Відповідь свекрухи добила мене: «Там свекруха така, що їм життя не дасть». Я ледве стрималась, щоб не крикнути: «А ти, гадаєш, мені життя даєш?» Це було плювком у обличчя, і я зрозуміла — для неї я завжди буду гіршою за її доньку.
Оленка, до речі, мені подобалась, ми ладнали. Але вона успадкувала мамин характер: любить повчати й завжди чимось незадоволена. Я уникала сварок із Ганною Іванівною, але вона ніби навмисне провокувала. Їй треба було вилити злість, інакше вона не могла спати спокійно. Коли я завагітніла майже одночасно з Оленкою, свекруха розкрилась повністю. «Оленка молодець, народжує в молодості, а ти, Марічко, змушуєш мого сина горбатись», — твердила вона. Я була на межі: вагітність і так виснажувала, а її слова били, як батіг. На родинних вечерях вона клала Оленці найкращі шматки, примовляючи: «Їж, тобі сили треба набирати». Мені ж діставались докори: «Ти занадто поправилась, дивись, що лікарі скажуть». Хоча лікарі запевняли, що моя вага в нормі. Я терпіла, стиснувши зуби, але одного разу не витримала і перестала їздити до свекрухи, посилаючись на погане самопочуття.
Ми з Оленкою народили з різницею у тиждень — у обох хлопчики. Свекруха одразу оголосила, що син Оленки — як дві краплі води схожий на Тараса, а в нашому Іванці спорідненості не знайшла. Мене це не зачепило, я була порина у материнство. Але коли Ганна Іванівна почала порівнювати дітей, моя кров закипіла. Це вже був не просто випад проти мене — це стосувалось мого сина. Я не хочу, щоб Іванко ріс, відчуваючи себе другосортним. Тарас вважав, що я перебільшую, але я бачила, як свекруха возносить внука Оленки, а нашого ледве помічає.
Коли Іванкові виповнилось чотири, ситуація погіршилась. Свекруха не вгамувалась: «У Оленки син уже сидить, а ти, Марічко, дитиною не займаєшся». Коли я віддала Іванка до садочка, вона назвала мене зозулею: «Спихаєш дитину, аби тільки позбутись! А Оленка вдома сидить, виховує». Ці слова палили мене, як розжарене залізо. Навіть Тарас почав помічати, наскільки свекруха несправедлива. Я мовчу, але це ненадовго. Якщо він не поговорить з матір’ю, я сама влашЯкщо він не поставить матір на місце, я зроблю це сама, адже для мене важливіше щастя мого сина, ніж її хибне уявлення про справедливість.
