Вона мене ревнувала… до кішки
Я ніколи не думала, що опинясь у такій абсурдній, якщо не сказати дурній, ситуації. Ми з мамою дзвонимо одна одній щодня — іноді навіть двічі: зранку й ввечері. Але ось уже другий день я не могла до неї додзвонитись — або скидає дзвінок, або взагалі не бере трубку. Я почала серйозно хвилюватись. Вже збиралась їхати до неї — раптом щось із телефоном? Новий смартфон, до речі, їй подарував Олег на 8 Березня, але мама з технікою не в ладах.
І раптом — диво! Мама таки відповіла, але голос був холодний, наче я потрапила до суворої чиновниці:
— Так, я тебе слухаю.
— Мам, де ти пропала? Я вже місця собі не знаходжу — два дні не можу додзвонитись!
— Мені було не коли з тобою розмовляти. Особливо про котів, — відчепила вона.
Я спершу навіть не зрозуміла, про що йдеться, але швидко в голові склалася логіка. Уся справа — у нашій кішці. Вже місяць, як ми рятуємо Мурку — нашу чорну красуню, яка за паспортом зветься «Маріанна фон Шварцберг». Усе почалося з нездужання, потім — біганина по клініках, неадекватні діагнози, купа уколів, таблеток, процедур, капельниць — і все даремно. Кішці ставало гірше, одна з клінік взагалі ледь не відправила її на той світ.
І тільки в третій лікарні нам трапився справжній лікар — досвідчений, спокійний, уважний. УЗД, аналізи, огляд… Він наполягав на операції. Було страшно. Я боялась її втратити, але довірилась — і не даремно. Ми пройшли через складну реабілітацію: я годувала її з ложки, поїла через шприц без голки, спала поруч на підлозі, щоб почути, якщо їй стане гірше. І Мурка, на щастя, одужала. Вже сама їсть, ходить у лоток, муркоче і знову притискається до нас, як колись.
Перед усією цією маминою обрадою я дзвонила їй і між іншим розповіла, скільки коштувало лікування. Ну, ви розумієте — суми чималі. Мама тоді ахнула:
— Це декілька моїх пенсій! Ти з розуму зійшла?!
Розмова закінчилась не сваркою, але й не тепло. Я відчула щось недобре, але вирішила не звертати уваги. А мама, мабуть, перетравлювала це в собі, і в якийсь момент у неї в голові щось клацнуло.
Я не витримала й, почувши її звинувачення в «котячій манії», запитала прямо:
— Мам… ти мене ревнуєш до Мурки?
— Та ні! Просто якось дивно: на кішку ти витрачаєш більше, ніж на власну матір!
— Але вона ж захворіла, мам! Мені що, її усыпити було?! Це, до речі, дешевше, ніж операція…
— Я не це мала на увазі, — пробурмотіла мама, вже не так впевнено.
— Послухай, ти ж знаєш, що ми з Олегом завжди допоможемо. Якщо тобі чогось не вистачає, скажи — приїду, поговоримо, вирішимо. Я перераху тобі грошей, купимо все, що треба. Ти ж знаєш — ти у нас на першому місці, а кішка… кішка просто теж член родини. Ми її любимо.
Мама пом’якшала. Голос уже не був крижаним, і пролунали слова, яких я чекала:
— Так… ви допомагаєте… дякую. Просто я не розумію, як можна так витрачатись на тварину.
— Бо ми її любимо. І не треба порівнювати. Це не питання «або-або». Ми любимо і тебе, і її. Давай домовимось — дзвони одразу, якщо тобі щось потрібно. А то я сама почну приїжджати й перевіряти твій холодильник і аптечку!
— Світланко, тільки не перевірки, — засміялась мама. — Вибач, дуріла трохи. Просто приїжджай, я так сумувала…
— Вже їду, — посміхнулась я. — І тільки спробуй не спекти своїх пиріжків!
Ввечері ми з чоловіком приїхали до мами. Чай, пиріжки, розмови, сміх. Усе, як колись. І я щиро подякувала Богові за те, що в мене є мама — жива, вперта, злопам’ятна, але така рідна. А з Муркою тепер усе гаразд. І нехай далі буде тільки так…
