У житті бувають такі вихили, що не відразу зрозумієш, де правда, а де лише жорстокий жарт долі. Я й уявити не могла, що через дванадцять років спільного життя під одним дахом із свекрухою, коли все здавалося стабільним і зрозумілим, наша родина опиниться перед моральним ультиматумом — плати або йди геть.
Тоді, багато років тому, після весілля, Ольга Миколаївна запропонувала нам із чоловіком переїхати до її просторих трьохкімнатних хат у центрі, а сама охоче перебралася до моєї крихітної однокімнатки на околиці. Ми з чоловіком були на сьомому небі: жити в центрі, у гарних умовах, та ще й зі свекрушиним благословенням — що могло бути кращим для молодої родини?
Весільні гроші ми вклали в ремонт: від стелі до підлоги оновили хату, поставили сучасну кухню, замінили сантехніку, ламінат, зробили невеличку перепланування. Свекруха приходила — очі раділи. «Як у вас гарно!», «Які ви молодці!» — чулося щоразу. Ми ж, на знак вдячності, взяли на себе всі комунальні витрати за її нову квартиру. Вона з полегшенням зітхала, часто дякувала, казала, що навіть щось відкладає зі своєї пенсії. І справді, за ці роки ми ніколи не шкодували, що пішли їй назустріч.
Я народила сина, потім доньку. Дітей стало двоє, і нам із чоловіком захотілося вже свого повноцінного простору. Почали відкладати на нове житло, адже купити відразу чотирикімнатне було не по кишені. Свекрусі про це рішення не розповідали, сподівалися, що коли настане час — усе вирішимо мирно та за її згодою.
Та все міняється, коли Ольга Миколаївна вийшла на пенсію. Радість від свободи швидко зникла, коли пенсія здалася їй «жалюгідним харчем». На кожному зустрічі лунало одне й те саме: «Та як жити на ці копійки?», «Пенсіонерів у цій країні ні за кого не мають!». Ми не залишалися осторонь: купували їй продукти, ліки, допомагали дрібницями, намагалися не образити. Але одного разу, за чашкою чаю, вона кинула фразу, від якої у мого чоловіка мова віднялася.
— Сину, — сказала вона, — адже ви фактично живете в моїй хаті. То давайте вже почнемо платити мені оренду. Не всю, звісно, тисячі дві-три на місяць.
Чоловік завмер. Він навіть не одразу збагнув, про що йдеться. Але коли дійшло — вимовив:
— Мамо, ти серйозно? Ми оплачуємо тобі всі рахунки, продукти привозимо, твоє життя коштує тобі у рази дешевше. А ти нам про оренду?
На що почувся ультиматум:
— То міняйтеся зі мною назад! Я хочу повернутися до своєї хати!
Ми з чоловіком зрозуміли: це шантаж. Грубий, прямий і цілком невдячний. Але й він не очікував, що в нас уже зібрана сума на перший внесок за нове житло. Ми мовчки вислухали її, а ввечері вирішили — так більше не буде.
Через кілька днів ми прийшли до неї з тортом — не вибачатися, а з надією, що може вона все ж таки передумає. Але варто було знову заговорити про житло, як свекруха вистрілила:
— Ну що, домовилися? Чи будете тіснитися в мене?
Терпінню прийшов кінець.
— Ольго Миколаївно, — спокійно сказала я, — ми нікуди тіснитися небажаємо. Ви отримуєте назад свою хату, а ми — йдемо своєю дорогою.
— То де ж ви грошей знайдете?
Чоловік перебив:
— Знайдемо. Це вже не твоя турбота. Лише запам’ятай, мамо, ти сама це обрала. Хочеш гулки у трьох кімнатах — отримаєш.
Усе сталося швидко. Знайшли варіант, оформили кредит, використали всі заощадження і мою квартиру, щоб зменшити виплати. За три тижні ми вже збирали речі.
Тепер свекруха знову у своїй оновленій, відремонтованій нами хаті, якою вона була в захваті — поки не зрозуміла, що отримує її безкоштовно. Тепер бурчить сусідкам про «поганий ремонт» і «невдячних дітей», сама оплачує комуналку, тягає пакети з магазину і, нарешті, відчула справжній смак пенсії без «жирних» подачок.
Ми живемо у новій чотирьохкімнатній квартирі. Тісно, та вільно. І морально, і фізично. Нам більше не треба ні перед ким звітуватися, не треба боятися «раптових образ» і нових вигаданих умов. Ми поставили крапку, після якої почався новий розділ.
Як то кажуть, як посієш, так і пожнеш. ТільІ тепер, коли вечірнє сонце зазирає у вікна нашої нової оселі, ми дивимося вперед, без жодного сумніву, що зробили правильний вибір.
