Коли зять стає випробуванням для всієї родини: як ми дійшли до ультиматуму
Життя інколи зводить нас із людьми, ніби сам чорт з глузду з’їхав. Дехто проходить повз, як випадкові знайомі, а нам довелося називати його «зятем». Я й гадки не мала, що через роки турбот, виховання, вкладеної любові та праці заради майбутньої доньки саме її вибір — цей «веселий» Дмитрик — стане для нашої родини справжнім випробуванням.
На перший погляд — звичайний чоловік: хитрий погляд, незграбна посмішка, вільна поведінка. Але варто було йому роззявити рота, як ставало зрозуміло: почуття гумору в нього є, а от смаку — жодного. Перша зустріч із ним залишила за собою шлейф дешевих жартів про тещ і зятів, включаючи його «службу» в «диванних військах» — буквально. Мені тоді було соромно, ніби в наш дім занесли мішок третьосортного гумору з придорожнього шинку.
Ми з чоловіком були вражені. Дівчина, вихована на Шевченку та Лесі Українці, на тонкій британській сатирі, закохалася в цього — вибачте — клоуна. Він, мабуть, навіть не знає, хто такий Іван Франко, але з захопленням цитує вульгарні меми з інтернету. Ми намагалися її відмовити, благали, переконували — марно. «Це кохання», — сказала й точка. А потім — весілля. Скоромне, але з обов’язковою промовою від нареченого, де він, звісно, не втримався від «жартів» про перший подружній обcertificates;’язок. Я тоді ледве стрималася, щоб не встати й не піти із зали.
З того часу кожне родинне свято — як поле бою. Варто зібратися разом, як Дмитро влаштовує своє «гумористичне шоу». А донька, ніби зачарована, регоче з нього й називає це «здоровим сміхом». Решта родичів червоніють, відводять очі, хтось приходить все рідше. А ми терпимо. Бо якщо зятя не запросимо — донька не прийде. А вона для нас усе ще дорога, попри все.
На ювілеї моєї молодшої сестри Дмитро знову відзначився. Поки господиня виносила вареники з вишнями, він бовкнув: «Що, цукерки?». Хтось нервово засміявся, але я помітила, як сестра зблідла. Потім вона сказала, що хотіла вилити на нього сметану, але стрималася. Той вечір хоч чимсь добрим закінчився — після її холодного погляду Дмитро замовк до кінця свята.
Але наступний випадок розставив усе на свої місця.
У нас з чоловіком був ювілей — 35 років разом. Серйозна дата. Зібралась майже вся родина, атмосфера була теплою, тихою, душевною. Ми згадували, як усе починалося, як вирощували доньку. А потім Дмитро… зник. Ми ще подумали, куди він пішов. За кілька хвилин він увірвався у вітальню з… гарбузом і двома яблуками, склавши з них відверто непристойну «композицію». Він гордо тримав її перед собою, як головний експонат музею вульгарності, і задоволено запитав: «Ну як, схоже?»
Я замерла. Хтось фыркнув. Хтось із жахом відвернувся. Моя свекруха випустила виделку. Чоловік почервонів. А донька… плескала в долоні й реготала, як дитина, якій показали фокус.
Ця мить була ніби ляпас. Я відчула такий сором і лють, що мало не розплакалася. Замість родинного свята ми отримали публічне приниження. Того вечора за накритим столом щось дуже важливе розвалилося. Решту вечора ми провели в мовчанні, хтось навіть пішов, не дочекавшись узвару.
Пізніше, коли емоції трохи вляглися, ми з чоловіком залишилися наодинці. І прийняли важке, але необхідне рішення. Ми викликали доньку на розмову. Без крику, без звинувачень. Просто сказали: або вона домагається поваги до нашої родини з боку свого чоловіка, або ми зводимо спілкування до мінімуму. Годі. Ми виховали її з любов’ю, жертвували багато чого заради її майбутнього, а тепер сидимо принижені через його «жарти».
Вона образилася. Сказала, що ми «застрягли в минулому», а «зараз усі так жартують». Що це наш вибір — бачити в цьому хамство. Ми не сперечалися. Але підкреслили: двері відчинені — завжди, але лише з повагою.
З того часу минуло небагато. Ми з донькою майже не спілкуємося. Дмитро, на щастя, більше не з’являється на наших святах. Не знаю, чи зрозуміє вона колись, що втратила. Може бути. Але я точно знаю: краще бути пуританкою, ніж дозволяти топтати свою гідність заради ілюзії родинного єднання.
І хоч наш дім не наповнюється реготом, у ньому завжди буде місце для поваги, такту й справжньої родини.
