14 серпня 2023 року
Бути в боргу перед кимось — важкий тягар, але ще гірше, коли кредитор постійно шмагає тебе по обличчю своєю «щедрістю», вимагаючи вічної подяки. Я, Соломія, та мій чоловік, Богдан Гнатюк, завжди намагалися жити по засобах, не влізаючи в борги. Але його мати, Наталя Петрівна, наполегливо пропонувала свою допомогу, а потім без кінця нагадувала, як вона нас «виручила». Ці натяки припинялися лише тоді, коли вона знову «позичала» нам гроші. Навіть коли Богдан брав у неї в борг і повертав вчасно, вона знаходила привід себе похвалити: «Бачите, не довелося вам з банками возитися, з їхніми грабіжницькими відсотками — мама виручила!» Живемо ми у невеличкому містечку під Львовом, і ця гра в «добродійку» отруювала нам життя.
Коли постало питання про купівлю квартири, я категорично не хотіла брати гроші від свекрухи. Нагода з’явилася після смерті моєї бабусі. Вона залишила мамі квартиру, мама продала її та поділила гроші між мною та сестрою. Це була майже половина потрібної суми. Але Наталя Петрівна одразу оголосила, що готова дати решту — за умови, що квартира буде оформлена на неї. Я оніміла: «Чому на вас?» — спитала я. «Та на кого ж? Я ж гроші даю!» — відрізала вона. Я не втрималася: «Моя мама теж дала грошей. Може, ви з нею будете співвласницями?» Свекруха почервоніла: «Ти що, кепкуєш?» — «Ні, — відповіла я, — ми купимо квартиру на себе. А ваші гроші нам не потрібні. Іпотека не така страшна, щоб ставати вашими вічними боржниками».
До того часу я вже не мовчала, як раніше, і навчилася відповідати свекрусі її ж мовою. Це її лютило, і вона скаржилася родичам, що невістка «зовсім розкусилась». Але гроші на квартиру вона все ж вручила Богдану, не слухаючи наших заперечень. Він повернувся додому збентежений: «Пробач, я взяв у мами гроші. Вона мене достала з твоєю «несхожістю» та розмовами про іпотеку». Я лише зітхнула: «Гаразд, будемо вклони робити й дякувати». Але я й уявити не могла, який кошмар нас чекає.
Сплативши частину за квартиру, Наталя Петрівна почала вважати себе її господинею. Вона диктувала, які шпалери клеїти, яку меблі купувати, куди ставити диван. «Душову кабіну приберіть, я привезу ванну. Мені в ванні зручніше, та й дітей у вас буде — де купатиметесь?» — командувала вона. Ми відбивалися від її «порад», але це було як битися з вітряками. Коли квартира була готова, свекруха вимагала ключі «на всяк випадок». Я відчувала, як у мені закипає лють, але погодилася, щоб уникнути скандалу. Це була моя помилка.
Першої ж неділі я прокинулася від дивного шуму на кухні. У полусні, в одній футболці, поплелася туди й завмерла: Наталя Петрівна переставляла посуд у шафках. «Що ви робите?» — видивилася я. Замість відповіді вона скрикнула: «Безсоромна! Невже халат надіти важко?» Моє терпіння урвалося: «А навіщо? Це мій дім! Можу хоч гола ходити! А ви що забули на моїй кухні?» — «На твоїй? — зашипіла вона. — А хто гроші на неї давав?» Я не втрималася: «Не ви! Кухню оплатила моя мама. Ваші гроші — на ванну й туалет, ідіть там порядкуйте!» Богдан, розбуджений криками, схопився за голову й подався у спальню, лишивши нас розбиратися.
Я зрозуміла, що сама не впораюся, і викликала підмогу — свою маму, Ганну Миколаївну. Зачинившись у ванній, шепотом розповіла їй ситуацію. За півгодини пролунав дзвінок у двері. Свекруха, ніби нічого не сталося, відкрила: «Ой, Ганно Миколаївно, з торбами? Яка несподіванка!» Мама, не гаючи часу, відповіла: «Нудно самій, вирішила у дітей пожити пару тижнів. Я ж на квартиру гроші дала, маю право. А ви тут чого робите?» Свекруха збентежилася: «Я… просто зайшла, подивитися». — «На що? — не зупинялася мама. — На кабіну, яку ви хочете знести? Мені вона, до речі, теж подобається. А ваша ванна, мабуть, ще з радянських часів. Давайте поділимо: вам — стара ванна, мені — кабінка з музикою!»
Мама не давала свекрусі й слова вставити, і та зрозуміла, що зустріла рівного суперника. Вона почала відступати: «Ну, свахо, чого ми тут сваримося? Підем краще в кав’ярню за кутом, вип’ємо кави, поговоримо спокійно». Вони пішли, а ми з Богданом, перехрестившись, нарешті почали свій день. Не знаю, про що мама говорила зі свекрухою, але з того часу Наталя Петрівна припинила свої набіги. Більше не з’являється без попередження, не лізе з «порадами» й спілкується зі мною ввічливо, розуміючи, що моя мама її не дасть у обиду.
Моє серце тріумфує від цієї маленької перемоги, але тривога не йде. Свекруха затаїла образу, і я відчуваю, що вона чекає моменту, щоб нагадати про свою «щедрість». Але теТепер я знаю — якщо вона знову спробує втрутитися в наше життя, я просто скажу: «Мама, заходь».
