Зять-дармоїд, або як моя донька проміняла розум на кохання
Коли моя Олеся вперше привела свого кавалера до нас додому, у серці відчула тривогу. Щось у його погляді, у цій надутій впевненості та штучній усмішці відразу насторожувало. Не чоловік — павич: виряджений, красномовний, а за цим фарбованим фасадом — порожнеча. Ледачий, безвідповідальний, завжди незадоволений. Міняє роботи частіше, ніж люди хустки. То зарплата мала, то начальство «несправедливе», то графік «не підходить». Словом, усі навколо винні — окрім нього самого.
Я намагалася відкрити доньці очі. Благала, пояснювала, що чоловік має бути опорою, особливо у шлюбі. Але Олеся була зачарована своїм коханням, не чула мене. Чоловік — її батько — лише знизав плечима: мовляв, доросла, нехай розуміється сама, наше діло — підтримувати. Я теж силкувалася прийняти це. Що ж, щастя доньки важливіше за мої підозри. Але як бути спокійною, коли роками виховувала, вкладала в неї душу, а вона раптом пов’язує життя з цим бездіяльним нахлібником?
Ми зробили для неї усе: вона закінчила престижний університет, ми купили їй квартиру у Києві, подарували нову машину. Все для її комфорту. А вона — на тобі! — у 25 років виходить заміж за того, хто не вміє нічого, крім як нарікати.
Весілля все ж відбулося. Я була там, але без радості — лише заради доньки. Потім почалося їхнє спільне життя. Спочатку наче все було терпимо. Поки Олеся працювала, вони якось крутилися. Але варто було їй піти у декрет — і почалося. Дзвінки: «Мамо, допоможи, грошей на продукти немає…» Я допомагала. Люба дитина, і я розумію, як це важко — бути молодою мамою. Але ж у неї чоловік! Де він у цій історії?
Скоро все прояснилося: зять знову звільнився. Не тому, що роботи немає, а тому що йому «не хочеться». Лежить на дивані, уткнувшись у телефон, вигадує виправдання. Його батьки живуть десь у Чернігівщині, на весілля навіть не приїхали, допомоги від них — нуль. Усе тягнемо ми.
Я довго мовчала. Знала: кожне слово проти його — це сварка з донькою. Але одного дня терпець урвався. Я вилила їм усю правду: «Ти, Тарасе, — дорослий чоловік, а поводишся як підліток. Працювати не хочеш, родину годувати не можеш. Навіщо ти тоді взагалі потрібен?»
Після цієї сцени Олеся образилася, влаштувала сцену. Тарас раптом «згадав», що він чоловік, і знайшов роботу. Але, як зазвичай, вистачило його на пару місяців. Потім знову звільнився — «токсичний колектив», «малі гроші». Олеся, мов заїжджена платівка, знову його виправдовувала: «Ти не розумієш, мамо, там справді жахливі умови…»
Аж одного разу, приїхавши до них із продуктами, я знову побачила його на дивані з пультом, а доньку — з дитиною на руках і синяками під очима. І тоді я не стрималася. Запропонувала: «Може, хоча б кур’єром підеш? Машина є, права теж.» Він подивився на мене так, ніби я запропонувала йому копати картоплю. Каже, що це «не його рівень». Я запитала: «А сидіти з дитиною — твій рівень?» — і почула, що «це жіноча справа».
Тоді я ухвалила рішення. Суворе. Непопулярне. Але єдино правильне: «Або ти берешся за голову, або нашої допомоги більше не буде. Ми не збираємося годувати дармоїда.» Олеся розлютилася, звинуватила нас у жорстокості. Каже: «Я його люблю!» Так, вже три роки ми чуємо ці слова. Але, може, вже час полюбити і себе?
Доньку й онучку ми не покинемо. Завжди приймемо, нагодуємо, підтримаємо. Але зять… Ця тема для нас закрита. Ми не благодійний фонд. Чоловік підтримав мене. Навіть сказав: «Краще сама, ніж з таким тягарем.» Сподіваємося, Олеся колись прозріє. Хоч заради дитини.
А поки… Ми вчимося любити її на відстані — так, щоб не мучити себе. Бо якщо вона сама не усвідомить, у якому болоті сидить, — ніхто їй не допоможе.
