Я не з тих жінок, що легко відкидають чужий шлях. Життя мене багатому навчило. Сама виростила двох дітей, пройшла крізь труднощі й розпач, знаю ціну справжній турботі та безсонним ночам, коли дитина в гарячці, а ти одна — поруч, і більше ніхто не потрібен. Але, як би там не було, є речі, які не нав’яжеш. Зокрема — любов.
Коли мій син Богдан повідомив, що одружується з жінкою, у якої вже є дитина, я не заперечувала. Підтримала, як мати, бо видно було — він щиро закоханий. А мені що головне? Щоб син був щасливим. Щоб його любили, цінували. А в кого яка минувшина — хай буде, аби все було чесно. Ніколи не сказала поганого слова про Оксану, його обранку. Сама виховує дівчинку, чоловік пішов — таких жінок не судять, їх треба розуміти… Але…
Минуло сім років, як вони стали сім’єю. Марусі від першого шлюбу зараз шість, нашому спільному онуку Дмитрику — лише два. Дівчинка розумна, гарна, спокійна. Але ж… вона не моя кров. Так, я роблю все, що можу. Так, дтайю подарунки однакові, без образ, жодною копійкою не ділю дітей. Так, можу почитати Марусі казку, пограти з нею у “дочки-матері”, допомогти з уроками. Але моє серце — з Дмитриком. У ньому я бачу свого Богдана, риси мого покійного чоловіка. Від нього млію, забуваю дихати — такий рідний. А з Марусею… просто добре ставлення. Поважливе, доброзичливе. Але не більше.
Саме це й стало причиною сварки з Оксаною. Вона, бачите, вимагає, щоб я любила Марусю так само, як Дмитрика. Ніби, любов можна взяти й увімкнути за наказом. Ні, серденько, так не буває. Я не вмію грати на публіку. Можу допомогти, можу бути поруч, можу підтримати — але не вмію удавати.
Я не докоряю Марусі ні в чому. Вона просто дитина, яка опинилася у складній ситуації. Але у неї є свої бабусі. Хоч одна живе далеко, інша зникла після розлучення — це не моя провина. Оксана сама розповідала, як її мати працює на пенсії й рідко бере онуків. Як без попередження не впустить навіть у двері, якщо не привезли їжу чи зміну одягу. То чому ж усі докори — мені?
Я, на відміну від сватьї, завжди поруч. За першим дзвінком. То одяг привезу, то продукти, то Марусю на гурток відвезу. І все це — з любов’ю. Але саме з тією, яку можу дати. Більше — ні. Не просіть.
Оксана все частіше зустрічає мене холодно. За кожним подарунком стежить поглядом, ніби відраховує вартість. «А Марусі що? А Марусі чому лише книжка, а Дмитрику — машинка?» Та як їй пояснити, що книжку я обирала з душею, за інтересами, що Марусі вона потрібніша? Але ні — у неї на все одна відповідь: «Ви не любите мою доньку». Я намагаюся м’яко донести — я не зобов’язана любити. Це вимолюється, це народжується, це не піддається обчисленню. Я добра до Марусі — і цього має вистачати.
З Богданом я теж говорила. Спокійно, без істерик. Пояснила, що не проти Марусі. Що стараюся бути уважною. Але змусити себе любити однаково — не в змозі. І якщо він із дружиною і далі вимагатимуть, щоб я відчувала те, чого немає — краще нам обмежити спілкування, аніж брехати. Він зрозумів. Він у мене хлопець мудрий. Та опинився між дружиною й матір’ю, як між двох вогнів. І поки не знає, на чиєму боці стати.
А я… я втомилася доводити очевидне. Я бабуся. Справжня. Але лише одній дитині — по крові. Другій — я добра доросла жінка. Це чесно. Це правильно. Це без шкоди для дитини. Але вимагати від мене більшого — жорстоко.
І знаєте що? Я не зла. Я просто не готова, щоб мене судили за те, що не можу переступити через себе. Це моє серце. Моя совість. Моя правда. І я не відступлю від неї, навіть якщо це коштуватиме мені стосунків із невісткою.
Життя не завжди справедливе, але чесність — це те, що лишається, коли відчуваєш: нікого не образив, нікого не змусив страждати через свої примхи. Інколи бути доброю — це вже достатньо.
