Я не гадала, що колись скажу це вголос, але… я втомилась. Втомилась від брудного посуду, невитертих підлоги, постійного запаху учорашньої їжі та відчуття, ніби живу не у власній квартирі, а у занедбаній комуналці з неохайними сусідами. І все це — через власного сина та його «кохану», яка вже два місяці живе у нас, ніби на курорті.
Олесю двадцять років. Він навчається у університеті заочно, нещодавно повернувся з армії та одразу влаштувався на роботу. Здавалося б — дорослий чоловік, почав самостійний шлях, допомагає з комуналкою. І я справді пишалася ним. Аж до однієї розмови.
— Мам, — якось сказав він, — Марійці важко вдома. Батьки сварються, кидаються чим попало, не дають їй вчитися. Нехай трохи поживе у нас, доки вони не заспокоються. Ми тихі, проблем не створюватимемо.
Тоді мені стало шкода дівчини. Вона раніше заходила до нас — скромна, чемна, очі в підлогу, голос ледве чутний. Хіба можна відмовити? Тим більше у Олеся окрема кімната, місця вистачить. Але я й уявити не могла, який «подарунок» чекав на мене.
Перші тижні вони старалися: мили посуд, прибирали, поводилися тихо. Навіть графік прибирання склали: субота — їхній день, середа — мій. Я раділа: може, справді дорослішають. Але через три тижні все пішло шкереберть.
Брудні тарілки із засохлими шматочками їжі лежали в мийці днями, на підлозі — волосся, обгортки, фантики. У ванній — плями від шампуню, волосся у зливі, мильні розводи. Їхня кімната перетворилася на справжнє леговище: розкиданий одяг, крихті на столі, постіль постійно не застелена. Марійка спокійно ходила по хаті в масці на обличчі, ніби була не в гостях, а в спа-салоні.
Я намагалася говорити, просити, нагадувати. У відповідь — одне й те саме: «Не встигли, зробимо пізніше». А «пізніше» тягнулося віками. Тоді я просто мовчки давала їм у руки ганчірки, але й це не допомагало. Одного разу вони пролили соус на скатертину — навіть не витерли. Просто пішли. І знову все прибирала сама.
Коли вчергове зайшла до їхньої кімнати й побачила той хаос, не витримала:
— Вам самій не гидко тут знаходитися?
А син, навіть не кліпнувши оком, відповідає:
— Генії панують над хаосом.
Але жодного генія я в цьому безладді не бачу. Бачу двох дорослих людей, яким зручно жити у свинарнику й користуватися матір’ю як прислугою.
Олесь, звісно, обіцяв допомагати: купувати продукти, сплачувати частину рахунків. На ділі платить лише за комунальні. Їжу замовляють майже щодня — суші, піца, доставки… Мене теж частували, але мені від цього ані холодно, ані жарко — у холодильнику як було порожньо, так і залишилося. А на ті гроші можна було б годувати всю родину тиждень.
Марійка не працює, вчиться на денному. Отримує стипендію, але ні разу не долучилася до спільних витрат. Витрачає все на себе. Коли я запропонувала переглянути витрати хоч трохи допомагати — у відповідь отримала образливе похитування плечима.
Я виховувала сина сама. Його батько пішов від нас, коли я ще була вагітна. Родичі допомагали, я працювала на двох роботах, відкладала, піднімала його сама. Ніколи у чомусь не докоряла. І зараз не хочу. Але дивити, як він і його дівчина перетворюють мою оселю на занедхане гніздо — більше не можу.
Спробувала поговорити по-доброму. Раз, два, три… Тепер розумію — даремно. Їх не зміниш. Вони вважають, що це я воркую та чіпляюся. Що я маю бути вдячна, що мені дозволяють жити поряд.
Два місяці — я терпіла. Але більше не витримаю. Збираюся сказати прямо: або прибираєтеся, або збираєте речі й їдете в гуртожиток. Можливо, там зрозуміють, що таке поважати чиюсь працю та особистий простір.
Бо я втомилася бути для них прибиральницею. Хочу нарешті пожити спокійно, без нервів, без купи брудного посуду й чужих шкарпеток на кухні.
А ви як би вчинили? Варто йти на конфлікт із сином? Чи й далі мовчки терпіти, заплющуючи очі на безлад у домі, який я будувала власними руками?
