Я ніколи не думала, що скажу це, але… я втомилася. Втомилася від грудочок бруду в кутках, від запаху застиглої їжі, від постійного відчуття, що живу не вдома, а в переповненій гуртожитку, де кожен думає лише про себе. І все це через рідного сина та його «кохану», яка вже другий місяць живе тут, ніби в готельному люксі.
Олесю двадцять років. Він навчається у Львівському університеті, нещодавно повернувся зі строкової служби, одразу влаштувався на роботу. Здавалося б — доросла людина, почав самостійне життя, платить за комуналку. Я пишалася ним. До одного розмови.
— Мамо, — сказав він тоді, — у Катрусі вдома жах. Батьки постійно скандалять, кидають речами, не дають вчитися. Дай їй трохи пожити у нас, поки вони не заспокоються? Ми вас не обтяжуватимемо.
Тоді я зжалилася над дівчиною. Вона заходила до нас раніше — тихенька, чемна, очі до підлоги, голос ледве чутний. Хіба можна відмовити? Тим більше в Олеся окрема кімната. Але я й уявити не могла, який «сюрприз» чекав мене.
Спочатку вони намагалися: мили посуд, прибирали, вели себе тихо. Навіть розклад склали: середа — їхній день прибирання, неділя — мій. Я зраділа: може, справді дорослішають. Та через три тижні все пішло шкереберть.
Брудні тарілки із засохлими шматочками їжі тижнями лежали у раковині, на підлозі — паперці, волосся, плями. У ванній — сліди піни, волосся у зливі, розмазане мило. Їхня кімната перетворилася на справжню нетрі: одяг розкиданий, на столі — крихти, ліжко ніколи не застелене. А Катруся спокійно ходить по хаті з маскою на обличчі, ніби не в гостях, а в салоні краси.
Я намагалася говорити, просити нагадувати. У відповідь — одне й те саме: «Не встигли, зробимо пізніше». А «пізніше» не наставало ніколи. Тоді я просто мовчки клала їм у руки ганчірку, показуючи, що треба витерти. Але навіть це не допомагало. Одного разу вони пролили борщ на скатертину — і просто пішли. Пляма засохла. І знову прибирала я.
Коли вчергове зайшла до їхньої кімнати й побачила цей безлад, не витримала:
— Вам самим не огидно тут перебувати?
А Олесь, навіть не зморщившись, відповідає:
— Генії панують над хаосом.
Але жодного генія в цьому хаосі я не бачила. Лише двох дорослих людей, яким зручно жити у свинарнику, поки їх обслуговує мати.
Олесь, звісно, обіцяв допомагати — купувати продукти, платити частку витрат. На ділі платить лише за комуналку. Їжу замА потім прокинулася — і зрозуміла, що це лише сон, такий яскравий, що тривожив до мозку кісток.
