Моя молодша сестра, Оксана, глибоко образилася на мене. Їй потрібна допомога з сином, а я відмовила. Вона кричить, що ми одна родина, що так не можна, але забуває, як сама відвернулася від мене у скрутний момент, відмовившись взяти мою доньку, Марійку, на море. Її егоїзм розбив мені серце, і я більше не хочу жертвувати собою заради тих, хто не цінить моєї підтримки. Живемо ми у маленькому містечку біля Чернігова, і ця ситуація стала для мене останньою краплею.
Місяць тому Оксана влетіла до мене з сяючими очима: «Ми їдемо всією родиною на море! З чоловіком, сином та свекрухою!» Вони вже забронювали житло, спланували розваги, і я щиро зраділа за них. Але тут же серце стиснулося за Марійку. Я працюю фрілансеркою, і цього року, на жаль, не могла собі дозволити відпустку. Роботи — як води в Дніпрі, від неї залежить мій заробіток, але часу на доньку ледве вистачає. Марійка — моє світло, але я не можу подарувати їй яскраве літо, про яке вона мріє. Моя мама та подруги допомагають, як можуть: мама, попри роботу, гуляє з Марійкою, подруги беруть її до двору. Без них моя дівчинка сиділа б вдома, немов у клітці.
Я самотня мати. Чоловік кинув нас заради нової родини, де в нього народився син. До Марійки він байдужий, не телефонує, не допомагає. Я тягну все сама, працюючи до втоми, щоб забезпечити нашу маленьку родину. І коли дізналася, що Оксана з родиною їде на море, у моїй голові спалахнула надія: Марійка могла б поїхати з ними. Вони їдуть удвох — Оксана, її чоловік, син та свекруха, — подбати про Марійку їм не склало б клопоту. Я готова була оплатити всі витрати, аби моя дівчинка хоча б раз вдихнула морське повітря та відчула себе щасливою.
Я наважилася поговорити з Оксаною. «Будь ласка, візьміть Марійку, — благала я. — Я все оплачу, вона не буде вам заважати». Але сестра різко відповіла: «Двоє дітей нам завадять. Ми не хочемо брати відповідальність за дитину, що не наша». Її слова вдарили, як долоня по обличчю. Не наша? Моя Марійка — її рідна племінниця! Я намагалася пояснити, що Марійка слухняна, що я покрию всі витрати, але Оксана була непохитна: «З твоєю донькою ми не зможемо спокійно відпочити». Моє серце тріпалося. Я змирилася: цього року Марійка залишиться без моря. Але в душі засіяла образа, а з нею — тверде рішення: більше я не буду жертвувати собою заради сестри.
Оксана звикла, що я завжди під рукою. Вона вважає, що якщо я працюю вдома, то можу без проблем сидіти з її сином, Ярославом. Я терпіла, хоч це забирало мій час і сили. Забирала Ярослава, коли їй треба було до лікаря чи в салон, бо «ми ж родичі». Але після її відмови взяти Марійку я зрозуміла: моя допомога для неї — не підтримка, а нав’язаний обов’язок. Вона не цінить ні мене, ні мою доньку. Її свекруха живе далеко, і окрім мене, допомагати нікому, але це не означає, що я зобов’язана бути її нянькою.
Повернувшись із відпочинку, засмаг Повернувшись із відпочинку, засмаглена та щаслива, Оксана знову звернулася до мене, але тепер я стояла на своєму, бо Марійка для мене важливіша за будь-які сімейні зобов’язання.
