Тиждень живу в мами — не витримав хаосу вдома.
Я виріс у будинку, де порядок був не просто звичкою — це був спосіб життя. Мама, попри роботу та двох дітей, завжди встигала тримати хату в ідеальній чистоті. Кожна річ лежала на своєму місці, підлога сяяла, у холодильнику пахло свіжістю, а в повітрі стояв аромат домашнього затишку. Так я й зрозумів: затишок — це, перш за все, чистота. І коли одружився, навіть не припускав, що може бути інакше.
Але через три роки шлюбу я потрапив у пастку вічного безладдя. Щодня, повертаючись з роботи, я буквально спотикався про хаос. Гора брудної посуду в мийці, крихти по всій кухні, відро для сміття переповнене, а в холодильнику — забуті залижки їжі, вкриті цвіллю. Підлога липка, у ванній — гора білизни, а взуття в передпокої ніхто не прибирає, доки я сам не візьмусь.
Донька вибігає мені назустріч — у роздертих колготках, з розкуйовдженим волоссям, у несвіжій одежі. Пройти коридором — цілий квест: коляска, пакети, розкидані іграшки, взуття… Шафи відчинені, речі вивалюються. І це при тому, що вранці я сам все розклав по полицях. Вже не зрозуміти, чи живу я у просторих трьох кімнатах, чи у комірчині без вікон.
Я намагався говорити. М’яко, спокійно, без звинувачень. Казав: «Солю, будь ласка, давай хоча б щось приберемо, мені просто важко в усьому цьому». Вона слухала, кивала, обіцяла, але нічого не мінялося. Раніше, до народження доньки, у нас все було чесно: і прибирання, і готовка — на паритеті. Раз на тиждень разом мили підлогу, витирали пил, посуд — чергували. Було відчуття спільності.
Але зараз, коли я працюю до ночі, а Соломія цілий день вдома з дитиною, все, чого я прошу — не переступати через купи одягу, не шукати чисту чашку серед брудної посуду, не збирати шкарпетки по всій хаті. Я ж не відмовляюсь допомагати: щонеділі мию підлогу, витираю пил, вранці виношу сміття. Але я стомився. Стомився приходити додому і замість відпочинку братися за ганчірку. Стомився шукати чайник серед непід’ємного безладу. Стомився сварок з нічого.
У підсумку я поставив умову: або за три дні в хаті з’явиться хоч якийсь порядок, або я йду. Вона засміялася, подумала, що жартую. Але коли через троє діб у домі не змінилося абсолютно нічого — я мовчки зібрав речі й переїхав до мами. Вже тиждень, як я тут. Сплю у своїй старій кімнаті, їм теплий борщ, відкриваю холодильник — і не боюся побачити там щось, що рухається.
Я не хочу розлучатися. Я люблю Соломію. Люблю доньку. Але я не розумію, як можна жити в такому безладді. Я не прошу багато. Я прошу поваги. До дому. До себе. До наших стосунків. І якщо цього не буде… тоді, мабуть, доведеться вибирати між тишею і любов’ю. Бо жити у вічному хаосі — це не життя. Це виживання.
