«Він — батько лише для однієї з двох доньок. Хіба у нашої дитини немає серця?..»
Коли я виходила заміж за Олега, знала, що в нього вже є донька від першого шлюбу. Він не приховував цього, навпаки — одразу сказав, що ніколи не покине свою дитину й буде допомагати їй, як зможе. Я сприйняла це з повагою. Адже дівчинка не винна в тому, що її батьки розійшлися. Я не ревнувала, не втручалася, думала — якщо чоловік відповідальний за свою дитину, він буде таким же батьком і для нашої малечі.
Але все пішло не так.
Коли народилася Софійка, я вірила, що він тепер поділить любов порівну. Олег багато працював, брав додаткову роботу, щоб нас утримувати. Але увага… вся увага йшла туди, до іншої сім’ї. Кожну неділю — відвідування старшої доньки. Подарунки, кав’ярні, кіно, світлини в інстаграмі з хештегами «найкраща донечка». А наша Софійка? Вони майже не спілкувались. Йому було нудно з немовлям. Він пояснював: «Ще мала», «Потім, коли підросте — будемо грати, читати, проводити час». Я чекала. Вірила.
Час минав, а нічого не мінялось.
Коли старша пішла до школи, Олег став давати більше грошей. Я тоді вже працювала, і це не вдаряло по кишені. Але потім почалися дзвінки. Сама донька просила: новий айфон, кросівки, косметика, планшет, відпочинок у Туреччині. Його колишня дружина нічого не вимагала. Вона навіть лаяла його: «Ти зіпсуєш дитину, не можна купувати любов!» Але він лише відмахувався: «Хоч так відкуплюсь».
А перед нашою донькою ніякої провини він не відчував.
Дні народження старшої — завжди свято. Кулі, торт, фотосесії. Кожні вихідні — обов’язкова зустріч. Жодного разу не взяв із собою Софійку. «Старша ревнуватиме», — казав. А хіба нашій дівчинці не боляче? Чому її почуття менш важливі?
Я мовчала. Але серце кров’ю обливалося. Не показувала Софійці свого болю, але вона бачила. Вона росла в домі, де батько є… лише тілом. Він лежить на дивані, дивиться у телефон, обмінюється з нею двома фразами на день. А їй так хочеться, щоб хтось взяв за руку, розпитав, як справи, почитав казку вночі.
Тепер старшій майже шістнадцять. Її бажання — як з перших сторінок журналу. Олег купує все: техніку, одяг, подорожі. Цього року вона вже двічі відпочивала за кордоном. А нас він не може вивезти навіть раз на рік. «Немає грошей», «Робота», «Потім».
Того літа, коли старша знову поїхала до Єгипту, а Софійка залишилася зі мною, у мене не витримали нерви. Я вперше вилила душу. Без крику, але з розпачем. Сказала, що мені боляче. Що дитина, яка отримує все, ніяк не може бути «нещасною». А ось Софійка… Вона вже три роки не бачила моря. Вона ніколи не отримувала подарунків просто так. Але вона любить тата. Чекає. Вірить.
А він запевняє, що ставиться до обох доньок однаково.
Дедалі частіше думаю — може, тільки розлучення відкриє йому очі? Тоді він зрозуміє, що Софійка теж відчуває. Що й вона має право на батька, а не на тінь, що лежить на дивані. Але мені страшно. Бо я все ще люблю цю людину. Тільки вже не можу дивитись, як моя донька росте з порожнечею замість серця…
